спогади-роздуми-підсумки

останнім часом стає дуже важко згадувати. цей процес починає нагадувати страшенний зубний біль, який викликаєш сам. Сам того не бажаючи. але без спогадів життя не могло б бути повноцінним. Вони - це те, що часто гріє, дає надію на щось краще, дозволяє робити певні повтори, повернення (чи як каже Ліпа флешбеки). мої спогади прекрасні, повні, насичені. навіть не тільки пов*язані з цим роком. це дуже тішить. хоча, коли я задумуюсь над прожитим, то відчуваю себе 40-річною жінкою, з дурним досвідом, з лишніми моментами, з зайвими думками і переживаннями. але це моє пережите життя, мій достаток. мій багаж, який доведеться тягнути і тягнути за собою. важко бути психологом і колупатися в собі, увесь час розбирати себе на цеглинки, перебирати, перекопувати, роздумувати, шукати проблеми, розбиратися у них. важко бути недолугим письменником, коли не знаєш, як усе це описати гарно, образно, нетрадиційно. іноді хочеться народитися зовсім іншою людиною, стати звичайною, серединкою на половинку. не мати дурного внутрішнього світу, жити статично, забути про динаміку, забути про високі поняття і моралі. просто бути звичайнісінькою людиною, жити собі в цьому світі, а не десь у якомусь своєму, незрозумілому, замкненому, відстороненому, але рідному, теплому і приємному. іноді хочеться, так як і усі в моєму віці зустрічатися з хлопцем, спробувати жити разом, будувати сім*ю, будинок, чекати дитину, купляти техніку, збирати гроші на машину, готувати сніданки, обіди і вечері, чекати з роботи, їхати у відпустки, збирати магнітики на холодильнику, піти на випускний сина і доньки, зустріти першу пенсію в ресторані, жити довго і щасливо...
але,Іва,це тобі може лише наснитися або мріятися. в твоєму житті на це лежить табу. ти пережила багато з цього, але не так,як хотілося б. то твоя помилка і твоя вина. ти зламала життя не лише собі, а і своєму синові. ти лишила його без батька. ти зламала життя своїм батькам, коли на їхні шиї переклала свої проблеми. ти зламала життя усім, хто тебе оточує. ти - це своєрідна машина для зламу. все, до чого ти доторкаєшся глибше ніж просто до серця - помирає. твої руки-це ножі, що встромляються у дорогих тобі людей і поступово, дуже повільно їх вбивають. ти кричиш їм, щоб вони зупинились. але твої руки живуть окремо від тебе і не чують, або ж не хочуть чути. це твоє прокляття. або твоя дурість і невміння. невміння дорожити тим, що є. невміння берегти те, що справді дороге. невміння тримати біля себе людей. невміння жити. Іва. Ти не вмієш жити...***

Через 2 дні Новий Рік. Всього 2 дні. У Іви зовсім немає новорічного настрою і бажання святкувати. Після останніх подій вона вбита морально. Дніщє засмоктує її все далі і далі. Вона знайшла свою мушлю, гарненько її почистила і залізла знов. Іві незвично, але приємно повернутись у знайоме місце. Скоро знов почнуться книги, думки і чай. Так завжди у мушлі. Час там-не головне. Головне-зміст. Тепер Іва буде слухати себе, вслухатися в себе. Шукати глибину і дно. Для того, щоб зрозуміти себе потрібно ступити на дно. Іва поки що парує у повітрі і не знає, де те дно шукати. Але мушля їй допоможе, вона у тому впевнена.
У цьому році не сталося, за виключенням небагатьох речей, нічого аж надто особливого. Цей рік для Іви був важким. Навчання з маленькою дитиною, сварки через гроші з Паном-Зіркою-З-Небес, напруження у родині, багато хвороб, вступ до Дніща, противні викладачі, сумне літо...
Але натомість була шалена осінь. По-перше, ми з Ліпою знайшли одна одну. Це велике відкриття. Наше спілкування принесло мені багато-багато нового. Разом з нею ми знайшли Іву Велику і Маленьку Іву, маскуліноцентризм, філософію мушлі, біньє і багато іншого.Усього і не згадаєш. Ліпа, пасибі тобі.

По-друге, цієї осені з*явився Домінант. З*явився, заполонив і відійшов. І це тепер триватиме вічно. "А ти менше думай", - каже мені він. Менше думати про нього. А ще менше про "нас". Але Домінант став каталізатором вилазки з мушлі. Тепер, коли прийшов час відірвати себе від нього, Іва повернулась назад у неї, щоб не заважати нікому жити. Іву страшенно тягне до До, але мушля її врятує. Вона вірить.

По-третє, цей рік став своєрідним оновленням. Іва ходила до друзів, бачила нових людей, пізнавала нове. Іва вийшла з мушлі і зачіпала руками нові речі, читала нові книги. Це велике зрушення посеред статики, але варто їх припинити. Тому що вони приносять Іві біль. І у Іви розверзаються старі рани, шрами, порізи. І з*являються у душі різні восьминоги, що давлять боляче-боляче. 

ну і по-четверте, Іва нарешті зрозуміла, що таким як вона, дорога до щастя назавжди закрита. бо ті, хто раніше завдавав людям багато нещастя, хто плював на почуття інших, хто не боявся втратити, хто міг кинути і піти, хто був холодним у серці-той не заслуговує на щастя. Іва розуміє, що проблема навіть не у дитині, навіть не у зрості, красі і її вазі. Проблема у Іві і її минулому. Проблема у тому, що колись Іва робила людям боляче, а тепер має бути боляче їй, бо світ має вигляд кола. І життя-це також коло. Те, що ти зробив, повернеться до тебе. Тепер Іві потрібно спокутувати гріхи, терпіти і доживати віку з цим пекучим болем усередині. Доживати одній і чекати, що хтось нарешті прийде і забере її назавжди туди, звідки уже не вертаються. Іва готова з цим змиритися і продовжувати рух. Бо іншого виходу у неї нема.

Велика Іва дивитися на різдвяну ялинку, в*яло усміхається і думає, що самотність - це не коли сама. Самотність - це коли багато людей, а здається ніби кімната пуста. І немає нікого, хто б цю самотність розвіяв як міф. Або просто його немає у цій кімнаті, бо він у іншій, за сімома замками. у іншій галактиці, або просто не існує впринципі. Великій Іві хочеться втратити розум і жити, як овоч. Бо важко усе розуміти і при цьому бачити, що нічого не вдієш.

Хочеться вірити, що до усього можна звикнути. І наступний рік не буде новим,  а просто допоможе жити з тим, що уже є. Просто дасть можливість пристосуватися і не відчувати їдкий безперестанний біль.
Ця зима видалась не такою, як хотілось би. Але що маємо, те маємо. 

Любіть близьких, бережіть їх, вмійте чекати і досягати, старайтесь жити без конфліктів з дорогими людьми і з самими собою. Вірте у краще, шукайте і знаходьте. Відкривайте нове, смакуйте тепле, читайте цікаве. Кохайте щиро, не відпускайте людей, які допомагають дихати, обіймають, цілують, підтримують, завжди поряд, завжди розрадять. Не лишайте людей, які надійні, які приносять у життя спокій. Любіть за душу, а не за тіло. Тримайте за душу, а не за руку. Народжуйте діток, створюйте сім*ї, шукайте коханий. І нехай у всьому буде вам щастя!

З наступаючим Новим Роком! 

народження Домінанта, нової надії і дніща

Поки Велика Іва п*є гарячий чай і відновлює сили, можна писати. Думаю, вона не дуже розізлиться.

Тиждень тому, всередині Великої Іви крутилося відчуття  біди. Відчуття десятків восьминогів, що присмоктувались і душили, своїми слизькими щупальцями проникали усюди і давили, давили безбожно, як виноград на вино. Душа Іви стікала незрозумілою кров*ю.
Вчора вона пішла до Домінанта. Знов повелась,як на манівець, як метелик на вогник. Бо це дійсно наче ритуал самоспалення, самобичування, самовбивства нарешті. Але Велика Іва ще та моральна мазохістка, вона любить себе їсти. Вона завела маленького монстра всередині себе. Його ім*я-Нереальна Любов. Вона годує цього монстрика, гладить його, цьомає, а монстрик її їсть. Але Іві приємно, бо це куток її душі, у якому приємно навіть попри біль.
Іва уникала Домінанта майже увесь вечір. Носила його піджак, курила з ним одну сигарету на двох, тримала його за руку. Але душевно намагалась вкритись щитом, щоб не дати нанести собі незаліковні рани. І в останній момент здалась. Рухнула. Розбилась. Дозволила знов залізти.

Дозволила танцювати танець опів на п*яту ранку, посеред вулиці, без музики.

Дозволила гріти руки і вгощати кавою.

Дозволила знов говорити про "ми".

Дозволила собі говорити про справжні свої почуття.

На радість До був п*яним і,мабуть, зараз уже нічого не пам*ятає. Ні розмов про вічне, ні гарячих поцілунків і одного у вушко, ні розмов про прощальний секс.
Усе це дуже важко і водночас..водночас Іві дуже хочеться, щоб До так з*являвся. Щоб хоч деколи до нього доторкнутись, відчути його сильні руки, одягнути його річ і просто відчувати його запах. Іва вмирає і знов народжується, коли До поряд. Це як певний обряд. Як певна симфонія без початку і кінця. Це як Інь і Янь, які розкололись і стали існувати окремо, завдаючи один одному безмежного болю.

У всьому цьому, дивним і водночас цікавим було те, що Іва увесь вечір говорила про філософію, психологію і людину вцілому. Іву слухали і махали головою. Погоджувались чи суперечили. До обіймав Іву і вона могла все. У той момент вона могла все...

- Іва я не готовий. Але я вірю, що все можливо. Колись я стану поміркованішим.
- Тільки в моїх мріях...
Домінант закриває мені пальцем рота і цілує. Так класно і водночас ніби опік четвертого ступеня. Я не можу відпустити його, він-мене. Але ми прощаємось, бо так треба. Так треба. І все. Без лишніх слів.

Іва опускається на підлогу, що встелена фото з минулого життя. Перебирає їх. Одні рве, інше відкладає. Сльози її зовсім тихі і прозорі. Іва знов опускається на дніщє. Думає, де залишила свою мушлю. Тепер так жити не треба. Варто повертатись до того, що було. Життя назовні-це як смерч, що засмоктує і не вертає назад.

Це було так метафорично. У Іви народилась велика надія і водночас народилось нове дніщє. А ще в цей день 22 роки тому народився До. Все змішалось, як фарби. Фарби на картині сюр.

Іва допиває чай. Я зупинюсь.
Але надія не зупиняється. Монстр теж. Не знаю, наскільки йому вистачить поживи.

З наступаючим неНовим Роком, часом безнадійних надій і дніщ!
Йо-хо-хоу...

минуле минуле

знаєте,минулий час-така дивна річ. і дуже страшна. коли обертаєшся назад і хочеш до чогось доторкнутись, то минуле одразу розпадається на 2 види: минуле тепле і минуле болюче. І добре, якщо ти вчасно можеш віддерти руку і не доторкнутись до останнього. Але якщо вже торкнеш,то, як правило, навіть тепле сьогоднішнє не допомагає.

   І сталось так, що Іва Велика не встигла відірвати руки...
***
Складається враження, що надворі зовсім навіть не грудень, а гарний березень, чи то навіть початок квітня, коли хочеться починати жити заново. Я деноді надіюсь, що врешті решт зможу почати життя заново, зможу себе переконати, що ще не все втрачено. Можливо, це буде не так швидко. Можливо, цього зовсім не буде. Я не знаю. Я не Бог, щоб вирішувати долю.
Так би хотілось, щоб був той, ким можна було б передавати послання Богові...

Наші посиденьки з Ліпою давно не реалізувались. Пари на магістратурі скінчились, ми майже не бачимось. Я втрачаю тонку лінію прекрасностей, пов*язаних з Ліпою. Мені не вистачає філософії, розмов про плинності, аполонів і третіх сортів, дивне життя, чай з імбирем і каву з корицею, про шалені піднесення, заквітчані осені, кострубаті пори року, абсолютні дніща, неможливий розвиток, про тупікові ситуації.. Ех. Я надіюсь, що все ще може змінитись. Я надіюсь. Як остання дурепа. Таке враження, що надія - це все, що в мене лишилось, все, що я маю. Я тримаю її як повітряного змія, що дає мені хоч якусь упевненість в тому, що я можу доторкнутись до неба. Хоча б у такий спосіб.
А ще є Домінант. Домінант, який не дає мені спокою, навіт тоді, коли відсутній у моєму житті. Я чому увесь вільний час думаю про нього. Про те, що могло б бути. Про те, як добре могло б бути. Іва Велика мене сварить і каже, що я дурна. І я згодна з нею. просто так важко примусити душу не вірити, не надіятись, не мріяти. Краще б вже зовсім жити в іншому вимірі, ніж оце.
Ми з ним дуже близько, одначе й дуже далеко. Ніби вишні, що ростуть на одній гілочці, на одному хвостику. Але ж доторкнутись одна до одної не можуть. Тільки через вітер або порух гілки. Отак і в нас.
Ми не можемо бути разом. Ми не можемо бути "ми". Є Я-Іва, і є Домінант.
І це два різних життя. Дві різних площини. Дві паралелі, що ніколи не перетнуться.
Єдине, чого я дійсно хочу - це хоча б бачити його зрідка. Просто знати, що він щасливий, направду щасливий, бо він того заслуговує. Я знаю точно.
Тільки з плином часу і розумінням його кінечності, починаєш бажати людям справді щастя. Справді теплоти і щирості.

Эти волосы взял я у ржи,
Если хочешь, на палец вяжи -
Я нисколько не чувствую боли.

С.Есенин

дратування Іви

все частіше у житті Іви з*являються колишні однокласники. І всі вони страшенно дратують. Кожен з них хоче побачити Іву. Мабуть, всі вони думають, якщо у неї є дитина, то як доповнення виросли роги, хвіст і стало синім волосся. Ну чи які там ще мутації. Таке враження, що народження дитини - це якесь смертельне захворювання, яке може передаватися повітряно-крапельним шляхом і мати жахливі наслідки. Таке враження, що якщо ти виховуєш дитину сама - це страшенно лячно, гріховно, жахливо і взагалі аморально.
Люди!
Уявіть собі, я в кайфі від того, що маю. Попри усю важкість і,деноді, бажання кинути все і не іти далі - я люблю усе те, що в мене є. Я кайфую від того. Так, у мене немає чоловіка. Так, у мене є дитина. Так, можливо це-все, що у мене взагалі буде. Але, розумієте, в мене вже ЩОСЬ є. і це ЩОСЬ такееееееееееее велике...і тепле. Воно набагато більше за мільйонні рахунки, за автомобілі, за круті можливості. Воно реальне. Я можу обійняти його і доторкнутись. І мені пофіг, що ви вважаєте інакше. Все рівно, ви ніколи не залізете в мою голову. А в мою душу-тим більше.

Мене страшенно дратує той факт, що суспільство на таких, як я, накладає ярлики. Отак, якщо маєш дитину і виховуєш її сама - ніщо інше, як шлялась, нагуляла, звабила когось і т.д. Ніхто не хоче ні у що заглиблюватись. Ну справді, чого я. Ми ж живемо у світі психологів і фотографів. Мої балачки пусті.
Мене дратує той факт, що батьки деяких хлопців сприймають таких, як я, як жінок, що нарешті знайшли на кого повішати свою обузу. Дорогенькі! Особисто я не шукаю чоловіка лишень через те, що не можу дозволити собі таку розкіш - повісити на когось свої проблеми. І якщо навіть знайдеться такий божевільний, то аж ні в якому разі я не дозволю йому розгрібати МОЇ проблеми. І не дозволю йому брати їх на свої плечі. Це для мене надважливо.
І ще одне. Мене страшенно дратує, коли люди лізуть з дурними питаннями типу "як ти пережила розлучення?", "важко бути самій?", "чого ви розійшлись?", "навіщо було одружуватись і потім розходитись?", "ненавиджу такі ситуації і хочу щоб в мене такого ніколи не сталось".
Господи! Спробуйте самі, так враження яскравіші. Ато словами всього не передати. Особливо мого обурення в таких ситуаціях.
Загалом, я просто хочу, щоб цей стереотип нарешті зламався. Я не кажу, що всі жінки такі, як я тут пишу. Справді, більша частина дійсно хоче просто знайти чоловіка і батька. І просто віддати йому частину своїх проблем.
Але є і ми. Ті, хто в першу чергу шукає друга і тверде плече, обіпершись на яке, можна продовжувати боротися далі.
Я все сказала. 

Велика Іва сміється, Домінант і Новий Рік

- Веснушка, я все ще на щось надіюсь. Надіюсь якось безбожно, бездумно. Думаю про це увесь вільний час. Малюю картинки. Створюю моделі. Я довбанута, да?
- Не знаю, Іва. В кожного з нас свої дивності і це вважається нормальним.
- Я ж не маю права вже ні на що надіятись. Мені сказали прямо, а я досі не можу заспокоїтись. Я ж тіки змогла втихомирити у собі бурю. І от, відчуваю, вона знов наростає.
- Чого це ти не маєш права надіятись?! Чоловіки непостійні істоти.
Ми сидимо в гуртожитку і дивимось гарний і теплий фільм про сім*ю та вільну жінку. "Посмішка Мони Лізи". Веснушка зробила мені чай з лимоном, нарізала сала з хлібом. Студентські будні, що тут скажеш. З нами ще є Нала. Нала-цікава дівчинка-смуглянка. Ми також дружимо з першого курсу. Ми регочемо, спілкуємось, згадуємо різні моменти. Це виглядає чудово. В такі моменти я навіть забуваюсь, шо в мене купа проблем.

***
Велика Іва дуже спокійна і вже давно. Її нічого не турбує з тих пір, як Іва Маленька зійшла з дистанції, а зернятко стало квітнути. Хоча, глибоко всередині неї існує оте невидиме грайливе відчуття, що пов*язує її з Домінантом. О, Господи!..Складається враження, що це триватиме усе життя, усю вічність Іви. Це мучить її, це вбиває її, але водночас це так приємно мріяти про нього...! Думати про нього. Обмацувати різні думки. Будувати якісь нереальні надії. Іва Велика свариться сама на себе за безглуздість усього цього. Можливо, колись вона навчиться не будувати цих нереальних історій. Але Домінант час від часу з*являється у її житті і тому це важко забути про нього раз і назавжди."Мабуть, це карма",- думає Велика Іва, допиває ром, сковтує дуже гірко і голосно. Складає руки на грудях і стримує холодні сльози в очах. Велика Іва-раціоналістка. Вона знає, що холодний розум підказує їй: нічого не буде. Анічогісінько не буде. Це факт. Тому варто заспокоїти себе і жити далі. Просто дихати і жити. І дякувати Богові і за те.

***

До Нового Року залишилось 13 днів. Знов це магічне число. Воно мене переслідує останнім часом. 13 днів..Скоро 2014. Рік, що минає, був не надто гарним. Усе, що було в ньому хорошого-це осінь. Навіть жовтень. Малесенький відрізок часу, наповнений емоціями і барвами. Один серед 12 місяців. Отак і життя проходить. Плямка на великому безбарвному фоні. Я навіть не знаю, чи варто щось підсумовувати. Хвороби, проблеми, сварки, розчарування, неприємності і малесенька жменька гарних спогадів - усе це 2013 рік.
Маю надію, що рік прийдешній принесе хоч щось краще. Я так хочу вірити, що заслуговую на це. Що заслужила нарешті на це. А поки, я просто хворію, просто п*ю чай, просто пишу в блог. А всередині просто мрію. Про різні різні речі. І навіть Велика Іва з мене сміється...) 

життя як функція

відповідно до подій, які тебе оточують завжди можна отримати позитивні чи негативні емоції. важко передбачити, що буде далі, але завжди діє принцип спадів і підйомів. вірним доказом є наші з Ліпою життя, де саме життя нагадує функцію, чи як там - графік, коли малюють хвилясті лінії. І от поки ти на підйомі, на вершинці хвильки, спад уже малюється, він буде в будь-якому випадку. Це нормально. І з цим потрібно навчитися жити. Одначе і, коли ти на самому дні, майже у безвиході і стресі, агонії і відчуженні - твій підйом уже став лінією і це лише справа часу, коли ти на нього піднімешся.

Ця зима почалась зі страшенного спаду. А потім і дніща. Зі страшеннях переживань, додумувань, передумувань і нервів. Веснушка досі ще на мене зла. Зернятко ж насправді просто розквітло всередині, а ще й трошки захворіло. Добре, що квіти не переросли в плоди. Бо тоді було б більше клопоту. Надіюсь, Новий Рік, свята, теплості  і мандіринки вилікують зернятко і з ним все буде добре. Тім уже здоровий, хоча Стариган Кашель ще його зовсім не відпускає. Але я вірю, що просто потрібен час. І тоді мій маленький Тім знов зможе бігати і реготати, реготати і бігати. І не бути хворим.

    Домінант довго мовчав. Вчора подзвонив і запросив на свій День народження. Я тільки змогла нормально заспокоїтись. Тепер знову думаю, для чого він усе це робить. Ми ж домовились, що просто друзі. Такі,як раніше. Раніше ми не ходили один до одного на дні народження. Раніше ми просто спілкувались. Не знаю, що піднесе мені зима, і чи буде вона такою, як осінь. Велика Іва читає Ремарка, смакує кальвадос і ром. Я читаю Муракамі, п*ю чай з лимоном і лікуюсь. Ми робимо з нею різні речі, але носимо в серці одну дурну надію. Надію, пов*язану з Домінантом. Яку дивну, нездійсненну надію, надію, яка ніколи не стане реальністю. Але вона є, і позбутись від неї неможливо. Навіть після того, як тобі сказали усе прямо в лоб. Цю надію, мабуть, навіть куля б не вбила.Я не знаю чому вона така живуча і що її тримає в мені. Не знаю.

Іва Велика сумує за Івою Маленькою. Вона часто з щемом у серці згадує події того дня. Але те, що сталося, уже не повернеш. Тому їй доводиться миритися з реальністю і рухатись далі у напрямку до життя. Життя з усіма його спадами, дніщами і підйомами. Життя з усіма його легкостями і важкостями, барвами і сірістю, сонцями і дощами, піснями і криками, коханням і ненавистю, болем і приємностями, теплом і холодом, буденністю і святами, бунтами і затишшями, друзями і ворогами, мріями і раціо.. Життям з усіма його гранями і кордонами, призмами, переливами, перегуками... До свого життя. До мого життя. До нашого з нею життя.
Нам треба боротися, бо ми не маємо іншого виходу.

Зима. Будь чарівною!..

спогади Великої Іви

коли з*являється вільний час і приходить спустошений холодом вечір,Велика Іва віддається солодким митям спогадів. У цей час вона лягає на пусте ліжко, кладе руки на живіт, відчуваючи, як він підіймається та опускається від дихання. Закриває очі, пригладжує волосся і згадує.
в житті Великої Іви було небагато моментів, які б хотілося приємно мацати ще і ще. Це короткі спогади зустрічей з Домінантом, платонічні відносини з Шадоу, прикрі помилки і милі бридкості з Паном-Зіркою-З-Небес, миті спілкування з Ліпою, теплі і щирі меморіс з Веснушкою. Ось, ніби і усе. Не таке вже й велике згадування. Іва Велика відкриває очі і знов аналізує. Це її покликання.

Кожен з чоловіків, які були у Іви Великої, думав, що вона повернеться. Ну, тоді ще також існувала і Іва Маленька. Але якраз таки Іва Велика звикла йти не повертаючи голови назад. Зараз вона розуміє, що в тому не було нічого правильного. Нічого вірного. Хоча, час не повернеш. Він іде. Час осипається навколо нас. І ввечері, коли зовсім тихо, коли стіни дихають морозним повітрям, а небо мовчки дивиться на Всесвіт, дуже добре чути, як шумить пісок часу, пісок вічності, що з кожною секундою закінчується.

У Іви Великої не так багато друзів. Вірніше сказати, їх у неї зовсім небагато. Всі вони-окремі мікрокосми, мікровсесвіти, мікросвіти, мікробезкінечності, мікровічності у житті Іви. Всі вони наповнюють її якісно новими фарбами, зернинами, деревами, зірками, глінтвейнами, цигарками, розмовами, філософіями, простирадлами, душами, спогадами..Спогадами.
Велика Іва здригається так, ніби натрапила на щось дуже важливе. Так здригаються, коли вколюють голкою палець. Іва розуміє, що її друзі-це єдине,що наповнює її спогадами. Єдине, що дає їй можливість мати отакі вечори. Приємні вечори. Вечори-светри, вечори-пледи, вечори-терпкі вина.

Іва міцно притискає свого синочка, цілує його у скроню. Температури ніби немає. Він сопе носиком, спить і, напевно, бачить щось гарне, бо ледве усміхається. Велика Іва думає, що Тім-це її найкращий спогда, здатний перевернути усе в її особистому мікрокосмі.Іва падає на коліна, дякує Великому і лягає спати.

P.S.Пасибі Тобі, Боже, що маю можливість отак написати і вірити, що то є моє щастя. Більшого не треба. 

початок зими,хвороб і магії

Інколи приходять дивовижні моменти прозрінь. Для них, звичайно, треба опинитись майже на лезі ножа, над прірвою у житі і все таке. Але. Воно того справді варте.
Велика Іва нарешті може бути спокійною. Зернятко зникло і більше не з*явиться. Натомість, його замінили дивні хвороби, що примушують нервувати і думати про різні дурниці. Хоча, це навіть простіше.
Дні йдуть то дивно швидко, то дивно повільно. Останнім часом стало дуже холодно і некомфортно. Велика кількість одягу, наче велика кількість непотрібних карм, що сковують душу і не дають їй вільно рухатись. Ліпа каже, що в зими є своя чарівність і магія. Магія створювати щось нове. Не знаю, з чим це пов*язано, але справді, сніг завжди наштовхує на оцю банальну чистоту листа, його цнотливу білизну. Тобто, іншими словами, можливість щось змінити або ж створити нове. Ми, звичайно ж, по своїй необізнаності, чи то пак, дурості, не ловимо цей шанс, залишаючи його мерзнути і вмирати, десь на підвалинах нашого нового життя. Дуже жаль. Дуже жаль. Багато чого могло б бути набагато кращим і магічнішим.

Ми з Ліпою мріємо про щось краще, про щось, чого ми справді заслуговуємо. Ми посилаємо бажання у Всесвіт, а він поки мовчить. Дивний Всесвіт.
Ліпа говорить, що усе написане-збувається.
Тож нехай ця зима почне бути дивовижно цікавою і тремкою, жагучою і обпікаючою, хвилюючою і святковою, яскравою і незабутньою, милою і прекрасною, сніжною і ялинчастою, з вогниками і вогнищами, ніжною і сильною, естетичною і п*яною, щирою і мушлистою, коханою і неочікуваною, святою і грішною, зрозумілою і заплутаною, казковою і магічною і ще багато-багато якою..!
Бути зимі!
Бути збуванню бажань!
І прибуде з нами сила Кока-Коли, Діда Мороза, Снігуроньки і оленів.
Свято наближається!!!

спад подій

Велика Іва стиха погойдується у кріслі-качалці. Вона підтримує голову рукою, дивиться в одну точку. Велика Іва думає, думає, думає. Це її улюблене заняття. Всередині тихо. Велика Іва вклала Іву-Бунтарку спати і сіла подумати, випити гарячого какао і послухати тишу.
Багато подій вибило її з колії.
Зараз Іва Велика намагається узгодити себе в собі. Намагається знайти компроміс. Революційність внутрішнього світу і критичність мислення погано співпрацюють. Тому Велика Іва напружено роздумує над тим, як з цим справитись. Вона робить маленькі ковтки напою, відчуває руками тепло філіжанки, лівою рукою притримує плед на колінах, і деноді забирає з лиця неслухняні завитки волосся. В такі моменти я страшенно боюся її - владної, розсудливої, критичної, розумної, логічної. Вона давить на мене, примушує бути серйозною, складає мене як конструктор у одне єдине ціле.
Отак вона, Іва Велика. Головнокомандувач мого внутрішнього хаосу, його Великий Упорядник і Хазяїн, Ключник моїх душ і таїнств.

***
Сьогодні ми з Ліпою трохи підсумовували осінь. Гарних було три місяці. Незважаючи на окремі моменти - це була шикарна осінь. Липка, пристрасна, моментами терпка, як айва. Надіюсь, зима не розчарує нас. Вона і так почалась з патріотизму, мітингів, гасел, націоналізму, "тітушок", "беркутян", провокацій, "йолки", страйкуючих студентів, моря політики, бруду, холоду, образ..Коротше кажучи, почалась невдало. Впринципі спочатку осінь також була не "айс". Хочу надіятись, що все ще попереду.

-Іва, майдан розійшовся, - пише Веснушка в соцмережі. Я чомусь навіть не дивуюся. Я була в цьому впевнена. Прикро, прикро до болю. Прикро усвідомлювати, що тебе оточують люди, котрим абсолютно байдуже у "чому" вони живуть. В них немає критичності. Немає усвідомлення себе. Немає самоідентифікації. Господи, дай їм всім розуміння...

***
Зернятко не дає про себе знати. Сьогодні можна справляти вже 40 днів. Два випробування показали "фейл". Сподіваюся, що третє вже не знадобиться. Можливо, варто його просвітити через так зване "місячне світло" і тоді все встане на свої місця. Але Іва Велика чогось чекає. Ну що ж, я свято вірю у її компетентність у таких справах. Аби лише без наслідків. Я їх переживу-це факт, але не хочу травмувати оточуючих, не хочу болю інших людей.
Зернятко, покажись на світ..без тебе панічно і сумно.

P.S. хочеться безперервно слухати гарну музику і пити глінтвейн.
це спад. справжній спад.
чекаю дніща. воно буде страшним. 

революція і натхнення

все триває.
все досі триває.
люди спустошені, як целофанові пакетики без чогось-там всередині.
але вірять.
надіються.
прагнуть.
хочуть.
дивляться вперед.
я люблю таких людей. я люблю щирих українців.
я вважаю (і це особисто моя позиція), що такі події в країні то є насамперед можливість відчути себе частиною великого народу, могутньої нації, безкордонного етносу. коли кажеш "Слава Україні!" і тебе розуміють, тобі усміхаються, тебе приймають. коли відчуваєш, що у цьому твоє єство, твої радість і біль водночас. твій єдиний народ.
Слава Україні! Героям слава!

Сьогодні ми з Веснушкою говорили про те, що у такі моменти бере гордість, бере патріотичний дух. Хочеться вірити і жити тим, що в тобі, що тебе наповнює.
Ліпа наводить мене на інші думки. Каже, що це просто романтика революції і усе. У нас немає лідера, немає того, хто поведе маси далі. Я згодна з нею. Багато у чому згодна. Але Іва-Бунтарка не може змиритися. Іва-Бунтарка постійно каже собі:

БЕЗДІЯЛЬНІСТЬ ПОРОДЖУЄ БЕЗДІЯЛЬНІСТЬ

Іва Велика махає головою. Вперше дві мої сутності змогли порозумітися.
Таке враження, що революція зовні породжує революцію всередині мене.
Чи до кращого воно? І що буде далі?!
Це питання задаю собі я і ще 46 мільйонів людей. Ну, принаймні, мені б так хотілося.



Я сьогодні розповідаю Ліпі про те, що наболіло. Про неузгодженість мене в мені, про вік, про дорослі проблеми, про дитину в кожному дорослому, про соціальні стереотипи, про те, що суспільство кладе на всіх важкий тягар, не цікавлячись чи готовий ти до нього.
Я вірю (дуже!), що у кожному з нас живе маленька дитина, яка досі прагне тепла, підтримки, радості, мандаринок, іграшок, морозива, солодощів, ручок, батьків, казок, мрій, ігор..і багато-багато усього, що притаманне дітям.
А найголовніше-щирості.
Ми всі прагнемо щирості.
І ця революція - це революція, що закликає до щирості. Людей, владу. Усіх.
Не кожного можна переконати.
Проте варто спробувати.

Україно! Я з тобою!
Завжди!Усюди!

***
рідко пишу громадянську лірику
і цей вірш старий,як світ
та все ж
не можу втриматись

Я - облицьована епохою постать.

Я стою на зболілих колінах.

Мій історичний народний простір

давно вже смердить нафталіном.

Хто? Розкажіть, покажіть, направте,

відкриє нам очі, лиця, душі?

У моїй, наприклад, давно вже трактор

збирає торішні зогнивші груші.

І не хочу, не хочу зовсім

уподобитися комашинню,

у якого ніхто і ніяк не попросить

розповісти про давнє коріння.

Я - облицьована епохою постать.

Я стою на зболілих колінах.

Я вимірююсь ГМО, консервантами, ГОСТом,

а ще й "языком" неодмінно.

І так обридло вже йти по мінах

країни, що себе покара Холокостом.

сніг Маленької Іви

єдине,чого зараз не вистачає-це снігу.
Іва бродить по місту,шукаючи прихистку у великих дерев*яних кубах. Кожен з них-це відсторонена реальність, можливість вибору. Хоча, все це ілюзорно, тому що в них зовсім немає отворів. Іві безбожно холодно і бридко від того, що холодно їй всюди: і всередині, і зовні.
Іва вірить, що сніг зможе змити з неї увесь бруд, увесь попіл, пил і наліт, що назбирався за рік. Дерева обсмоктують її гілками, намагаються дотягнутися до глибин душі. Особливо могутня тополя засовує їй руки за пазуху і шукає тепла. Але Іва абсолютно безбарвна і мертва.
Маленька Іва мертва.

Коли  і як це сталось..доволі важко визначити. Все,що потенційно залишилось від Маленької Іви - це відчуття пустки у її місці, її кімнаті. Велика Іва розставляє піраміду з гральних карт і сльоза, що скочується по її щоці розбиває величезний храм на друзки. Велика Іва впадає в істерику, що доволі на неї не схоже. Вона хапає руками голову і лягає у позу ембріона. Зовсім як Іва Маленька. Це, мабуть, єдине чим вона зараз може себе заспокоїти. Більше не треба когось контролювати. Тепер усе життя-це просто безперервна черга логічних рядів і думок, самоко(лу)пання і розрахунків, рішень, висновків, передумов, гіпотез, правил, обов*язків, осмислень, аналізів, синтезів, апробацій, констатацій, консолідацій, питань, проблем і т.д. Багато чого. В Іви Великої завжди багато справ. Траур її буде недовгим. Зовсім недовгим. У неї немає часу тужити за тим, що призводило до ускладнень і вічних незрозумілих проблем. Але Іва Велика розуміє, що самотність, притому настільки одноманітна-це жах. Але нічого вже не може вдіяти.
Маленька Іва пішла шукати сніг. Сніг, якого давно не бачила. Сніг, яким марила. Сніг, якого нема...

***

Время прошло так быстро, а шло так медленно.
Марк Леви

час навчився ходити

останнім часом Маленка Іва поводить себе похмуро. Мабуть, відчуває нарешті певну провину. Іва Велика п*є корвалол і вимірю собі тиск п*ять раз на день. Вони п
остійно сваряться, влаштовують скандали і мовчать. Мені дуже страшно. Коли обидві Іви мовчать-має статися щось погане.

Доречі, сьогодні мені сказали, що якщо Іви зіштовхнуться мій світ розвалиться. Звучало це дуже страшно. Хоча, десь підсвідомо я знала, що цього не уникнути.Веснушка каже, що боїться стати пеньком. Засохлим пеньком. Іноді мені здається, що я вже сухий пеньок, який намагається розростись знов. Але всі намагання марні. Моя ідея переродитись як фенікс тупа і марна.
Теорія Ліпи про піки і дно-реальна. Зараз я на самому дні.
Маленька Іва хлипає і просить простити її. Іва Велика скрушно махає головою і закриває обличчя руками. Вони обидві не знають, що робити. І я не знаю, що робити. Ми всі просто чекаємо..чекаємо поки зернятко проросте.
А тоді буде видко, що нас чекає.
Війна.
Мир.
Ачи повне знищення.

вечори див і тепла

мабуть, у кожної людини є вечір, коли хочеться обійняти багатьох людей. такий стан часто буває тоді, коли в душі настільки холодно і пусто, що просто немає вже змоги терпіти це далі.
ці вечори-вечори див і тепла.

у такі моменти Маленька Іва п*є чай з медом і лимоном, переглядає гарні старі фотографії і відчуває повний душевний спокій. Іва Велика читає величезну книгу Ремарка чи Бредбері, виділяє найцікавіше, час від часу дивитися на Маленьку Іву і посміхається доброю сестринською усмішкою. І чомусь усі проблеми відходять далеко-далеко у такі вечори. Здається, що ти летиш від них на чарівній кулі під назвою Безтурботність.
і тобі добре...безмежно добре...

Шадоу говорить мені речі, до яких я дуже неготова. Моя програма "Розставляння Крапок" трохи не спрацювала у цьому випадку.

- Розумієш, я теж відчуваю до тебе неоднозначні почуття, Іва. Коли мене запитали чи я б зміг бути з тобою аби не було дитини-я задумався. Дуже сильно задумався. І зрозумів, що справа навіть не в дитині...
- Ого, - все, що я можу видавити з себе у цей момент.
- Розумієш, ти назавжди залишишся для мене..жінкою з недосяжності. І не лише через те, що я вже не холостяк.
Блін, чому чоловіки говорять такі речі, коли вони "вже-не-холостяки"?

Потім ми з Шадоу ще переписуємось і домовляємось про додаткову зустріч. Кожен з нас явно відчуває, що багато лишилось недообговореним.

***
Ліпа не випускає Ліпу Хтиву на волю. Вона її боїться.
- Я боюсь наслідків, - каже вона.
Всі ми-якісь і чиїсь наслідки, Ліпа.
- Я хочу, щоб випав сніг, - кажу я.
От мені чомусь здається, що з цим снігом щось нове прийде. Дурна, дурна Іва, яка досі живе казками і вірить у нісенітниці. Але ж так хочеться, щоб диво хоч раз сталось..!

***
дні йдуть. вечори див і тепла поступово проходять, пропускаючи нові вечори роботи і холоду. наближається низка свят, витрат, приємних спогадів, сесій і вогників.

Диво! Здійснись!
Абра-кадабра!

еволюція Маленької Іви

Маленкій Іві холодно. Вона дуже м*яка і тепла. Вона кидається зі сторони в сторону у надії хоч трохи зігрітись.
- Стій спокійно! - кричить на неї Іва Велика. - Скільки можна ходити туди-сюди?!
Маленька Іва дивиться на неї великими дивними очима, ніби не розуміючи про що вона.
Але ж і справді не розуміє. Вона прагне тепла. Прагне розуміння, а не домінантного тиску з боку Іви Великої. Маленькій Іві потрібен хтось, хто заповнить пустку для руху. Хтось, хто заповнить пустку у ній. Вона усміхається і бореться до останнього. Але кожної хвилини Маленька Іва поволі згасає...

Одна поетеса (чи то пак,поетка) писала, що до чоловіків не можна прив*язуватись. Хм. А я от не вмію відв*язуватись від чоловіків. Цікаво, це своєрідний діагноз чи просто душевний стан?..
Усі мої чоловіки так чи інакше змінювали моє життя, вносили в нього щось інше. Сьогодні думаю про це увесь день. Як прощатись зі своїми чоловіками?Як можна затопити в собі років 7 життя? І чи можливо усе це взагалі?..Багато непотрібних питань. Та все ж.
- Чоловіки тупі, - каже Ліпа. І,Господи, в чомусь вона права. Колись, мені було з ними набагато легше,аніж зараз. Я старію. А чи не я?..
***
-Будь ласка, нехай цієї зими, цієї тепло-холодної зими, зійде звідкись янгол, який навіть може бути без крил, навіть може бути занепалий янгол, повний своїх недоліків. Нехай він м*яко впаде і стане чимось матеріальним. І прийде до мене. І буде зі мною. І буде мною. Будь ласка, Іва Велика.
Маленька Іва живе самими надіями, живе у своєму світі, прагне побачити щось гарне і прекрасне,вірить у те, що воно ще існує, вірить у казки, янголів і демонів, у принців і злих драконів.
Маленька Іва...це доросла дитина,яка спонукає дивитись на світ по-іншому.
Зараз вона спить і Велика Іва аналізує дійсність. Злиться на дитину, кусає нігті на пальцях і думає, як жити далі. Реалістка. Раціоналістка. Мій внутрішній стрижень і опора. Господи, як набридло бути самій собі опорою..!..
Велика Іва гладить Маленьку по м*якому волоссячку і згадує часи, коли Іва була на грані смерті. Великій Іві стає страшно, вона заплющує очі і по обличчю стікає сльоза.
Велика Іва боїться її втратити. Раз мало не втратила. Фактично втратила.
І тоді світ згас. Аж на 2 роки.
Можливо, тепер Маленька Іва буде міцнішою і зможе перерости Іву Велику.
На все потрібен час.
Багато часу.
Якого стає все менше.
Тік.
Так.
Тук-тук-тук.
Серце не вміє виміряти час...

особлива нескінченність

гарні дні іноді мають здатність не закінчуватись.  в цьому їх безперечний плюс. але найгірше те, що все ж їм на зміну приходять дні погані,зазвичай дуже непередбачувано і різко, гірко, тошнотно, безкомпромісно і похмуро.
зазвичай так приходить сесія. але зараз не про це.

сьогодні день, коли здається, нарешті впали останні обладунки і вилізла на світ божий Маленька Іва - рум*яна, весела, нелогічна і грайлива. Маленька Іва дуже любить сміятись, дригати лівим бровеням, шуткувати з хлопцями і говорити різні дурнички. Вона - це залишок непрожитого часу, залишок гарного безтурботного минулого, залишок харизми і карми, яка була втрачена. Я дуже рада, що Маленька Іва все ж залишилась жива і, можливо, захоче знов рости разом.

Містера Безпосередності останнім часом дуже багато. Аж перебір. Бувають моменти,коли він починає мене дратувати. Так завжди - поки ти нецікава хлопцеві ти за ним сохнеш, коли він починає ходити за тобою і ти стаєш йому цікава - тебе це дратує. Типова жіноча логіка. Хоча, приємно, не без цього, що хлопець, близький до марки Аполона, звертає на тебе увагу. Цього не віднімеш.
Викладачка з англійської думає, шо я хтива збоченка і трошки дивна. Я впевнена. Після побаченого нею важко про таке не здогадатись. Пара напрочуд дивно весела. Ми з Ліпою сміємось, викладачка сміється, всі сміються з мене. Ідилія.
Посеред 6-ої пари зникає світло і ми створюємо в аудиторії атмосферу мобільних свічок) Щось в цьому є,сидіти у темряві і слухати про психологію.
Маленька Іва дуже тішиться мандаринкам.
-Перестань. - кажу я їй. - Іва, зберись трохи, ато ти зовсім стала маленькою дівчинкою.
-Не хоцю, - закладає вона ручки в боки і показує мені язика.
Я дуже її люблю. Люблю, тому що це частина мене в мені. Маленька Іва - це дикість і ніжність водночас. Це маленьке зернятко, опущене в мою душу. Зернятко зацвіло. Зацвіло прекрасними блідо-рожевими квітами сакури, пелюстки яких ніжно опадають на дно серця.
Маленька Іва цвіте. Весна. Повені у підсвідомості.
Так не хо повертатись до світу реальності.
Там різні Куці. Ницькі і Руші. Демони Світу Рельності.
Маленька Іва їх дуже боїться, але гордиться, що може дати їм відсіч. Хоча б своєю неординарністю і розумом.

Господи,як добре,коли в тобі живе дитя у якого ще є шанс.
І ти допоможеш його зреалізувати.
Адже ти допоможеш,Іва Велика,правда?...

кінець епохи під назвою "Осінь"

варто відзначити, що іноді осінь може бути навіть яскравою. навіть насиченою і густою.
ця осінь стала такою завдяки багатьом причинам і нюансам.

мабуть, саме час підвести ряд підсумків за епоху. ну що ж, почнемо.

По-перше, ця осінь насичена спілкуванням з Ліпою. Ліпа-це людина, до якої справді приЛіпаєш)хіхі)пасибі тобі,дівчинко-з-хтивинкою, що ти з*явилась)з тобо в мені багато що помінялось)

По-друге, ця осінь насичена чоловіками. Чоловіками, про яких я забулась і думати. Домінант, Містер Безпосередність, Старік Однокласник, Милий Силач, приставучий дядько на вулиці..ого,як вас багато. Стільки в мене ще не було одночасно. І за це дякую* Все таки приємно відчувати себе хоч трохи привабливою)

По-третє (можливо найголовніше) цієї осені-епохи на дно моєї карми знов впало зернятко насолоди) Це дуже символічно, хоча невідомо чим те зернятко зацвіте і якими плодами вродить. Що ж , будемо чекати,а час сам усе розставить на місця.

По-четверте, Веснушка і Шадоу реально мене тішать. Я дякую Богові за цих людей. І м*якість моєї душі належить їм віки вічні. Написала б амінь,але рука не підіймається. Було б дуже попсово.

По-п*яте, я саме в цю епоху зрозуміла,яка дорога мені моя сім*я, і як я не хочу її втрачати ніколи. Це,напевно,набуття досвіду,часу і розуміння. Я рада, що ще хоч якісь аксіологічні кризи зі мною стаються. Це все ж нові рівні і якісь досягнення.

По-шосте, я вирішила нарешті розставити хоч якісь крапки у житті. Хоча б у особистому. Ми розрулили ситуацію з Домінантом (хоча,насправді,там все значно крутіше,ніж здається,але то вже не передбачиш. дочекаємось 8 червня), тепер треба поговорити з Шадоу. На Панові-Зірці-З-Неба слава богу жирнюще краписько. Я рада цьому. Нарешті це хоч якісь розриви з бридким минулим.

Ну і по-сьоме. Виявляється,життя може змінюватись, але лише,якщо ми хоч трохи цьому сприяємо. Від бездіяльності народжується бездіяльність. І навпаки.

Дійте!
І вернеться вам вдвічі більше!
До нових зустрічей!

самоко(лу)пання і крапка

так болить,що аж нудить. кажуть, час дуже лікує. справді, час гарний лікар. але це все допоки ти сам не поріжеш шрами,які давно затягнулись. тоді болить так, що аж нудить.

-Ми просто хильнули лишнього,авжеж?
- Угу, - каже Домінант. - Трохи пошалили і всьо. Нагадали минуле. Може, нам не вистачало один одного. Все дуже складно. Пройшло багато часу,Іва. Ми змінились. Змінились обставини.
- Да, - кажу я разів 10.
Я ж і направду згодна з ним. Він має право на життя у якому мене не буде.
(Боже,Іва,що ти городиш?! В тебе ж он аж руки трусяться від усвідомлення того, що ти не можеш бути його! Дурна! Дурна! Ти ж жалкуєш! Господи, ти жалкуєш, курка тупа!)
- Хочеш спробувати ще моє тістечко? - він протягає мені на вилці шматочок.
Годує мене, як колись. Все, як колись. Але нічого не буде, як колись.
(Дурна Іва! Час не повернеться!Ніколи! Ти втратила свій шанс. А хтось його знайде.
Але ж ти не хочеш з цим миритись! Чого ти пристала до нього як п*явка?! Шо, знов закохалась? Мало проблем?)
Домінант переконує мене,що все у моєму житті складеться. Що воно не втрачене. Що у всьому є раціо. Що варто дихати на повні груди. Він не радить мені будувати логічні ряди. Радить жити серцем...
(Ти здуріла? Яке серце? Мало тобі? Тільки я! Тільки мною живи,зрозуміло?! В тебе дитина,Іва! Це відповідальність! Це безмежна відповідальність! КОЛИ ТИ ЦЕ ЗРОЗУМІЄШ,ІВА??!!)
В чомусь я погоджуюсь з ним, в чомусь-ні. Йому 21, він молодий і гарячий. У нього все попереду. Я не маю права, аніякого. Навіть на чверть його.
Він такий впевнений. Домінант поневолі. Впевнено керує автомобілем. Впевнено говорить. Впевнено дивиться мені в очі. Це найболючіше. Його погляд вбиває. Він ним одночасно вибачається за усе,що не може мені запропонувати, а з іншої сторони-чекає чогось у цьому погляді. Мабуть те, чого я ніколи не наважусь у нього попросити.
Отак і живем.

- Я боюсь, що образив тебе усім цим,Іва.
- Ні. Є поняття здорового глузду. Усе нормально. Між нами нічого не може бути,крім дружби. Усе добре, До. Зі мною усе добре.
(Яке добре,Іва?! Ти зараз здохнеш у цій машині від болю! Ти хочеш вискочити з неї прямо на ходу і кричати,безупинно,вічно! Ти ж ненормальна! Ти мазохістка! Більше ніколи,ніколи мене нікому не відкривай! Чула?! Я більше не витримаю. Я більше не маю сил...)

Нарешті ми прощаємось. (Нарешті? Сама себе чуєш? Ти ненавидиш цю хвилину,за те,що вона вас розлучає.. нарешті..блін.)
- І домовились, угу?
- Так,Іва.
- Ти мене не образив. Все добре. Я вдячна, що ти був щирим.
- Завжди будь ласка.
- І..ти ж знаєш. Я завжди рада тебе чути/бачити. Завжди.
- Окей. І не сумуй. Бо ти вже сумуєш.
- Я не сумую. Все буде добре. В кожного з нас.
Я розумію,що вже півхвилини тримаю його руку у своїх двох. Обережно відпускаю з жахом в очах. То це все?...

***
P.S.
-Веснушка, це називається душевна пустка. Так буває після сильного напруження.
-Іва,все буде добре. Все буде добре.
-Ета да.
***
P.P.S.
Нарешті крапка є.
Дуже жаль,що вона розміром з дірку у моїй душі. Але я рада, що вона хоч якась.
До дуже хороший і прекрасний, але він не мій.
Маленька Іва згортається у позу ембріона і дихає. Дихає часто,нервово, іноді з затримками. Маленька Іва фактично задихається у мені. Прийде момент, коли Маленька Іва точно помре.
І ми лишимось вдвох - Я (Іва Велика)  і моє Життя-Через-Край.
Боляче і добре одночасно.
Світ протиріч.
Мій світ.
Мій.
І не мій.
Частина забрана тобою.

після і до

Веснушка затягла мене до себе додому і посадовила дивитись фільм про аутистів. Чимось ми схожі з людьми з синдромом Аспенгера. Я теж боюсь того,що є всередині, боюсь зовнішнього. І ще, сьогодні я подумала-аутизм може бути різновидом синдрому мушлі. Або навпаки. Може ми з Ліпою навіть не здогадуємось про очевидне?...

Так хочеться,щоб хтось забороняв. Щоб хтось опікувався. Підтримував за руку. Відчиняв двері. Допомагав скуповуватись у магазині. Цілував повіки. Притискав міцно до себе і весь страх проходив.
В мене синдром недостачі емоцій.
Інтелектуальне голодування.
Дефіцит доторків.
Листопад і холод.
Іноді я думаю, що холод цей зовсім навіть не внутрішній. Зовсім-зовсім.
І мушля моя стає якась непевна, навіть немає де сховатись. Я вся розпростерлась-чіпайте,хто хоче. Так ніхто ж не хоче.

Завтра важлива зустріч з Домінантом. Купа слів і думок. Купа невирішених питань. І так добре і тепло від надії,що є всередині. Хай вона триває вічно.

не все так просто,як іноді хочеться. 

листопад і поцілунки

листопад і поцілунки

ми лежимо поряд на дивані і про щось говоримо, п*яні від вермуту і коньяку. я навіть не пам*ятаю про що. і я його цілую. Домінант на мій подив відповідає цілковитою взаємністю.
- Що ти зі мною робиш? - шепочу я йому в вухо, ніжно цілуюючи. - Чому ти не йдеш з мого життя? Чому ти так багато в моєму житті?
- Я не знаю. Не знаю. Ти була дурна, Іва. Ми були дурні. Ми були надто молоді. Господи, чого я не зустрів тебе зараз, у 21?! - майже ричить він і притягує мене до себе. Ніжно цілує в губи. - Ну чого так? Чого все так хуйово?..
- Не знаю. Не знаю. Не йди.
Домінант важко вдихає повітря і не йде. Обіймає мене так, що я відчуваю хрускіт кісток у попереку. Гладить мене по потилиці. Хм, заборонений прийом, але приємний.
- Ти пахнеш так само навіть через стільки років і подій, - каже він.- А я змінився. Я міняюсь.
- Ти не змінився. Не змінився. Зовсім. Ці доторки, ці губи, ці руки..я все пам*ятаю.
Я ніжно гладжу його по бровам, по обличчю, крепко тримаю за плече. З очей котяться сльози.
- Будь щасливим, будь ласка. Дуже тебе прошу. Ти на це заслуговуєш. Ти тільки на це і заслуговуєш. Я ж знаю. Пообіцяй, що знайдеш собі гарну дівчину і одного дня подзвониш мені і скажеш, що ти вирішив одружитися. А потім подзвониш і скажеш, що в тебе народився син. Чудовий, маленький Комочок Щастя. І я буду щаслива, правда. Тільки обіцяй,що так буде.
- Ох, Іва..- Домінант важко видихає моє ім*я і закриває своєю рукою мого рота. - Не говори так. Мені боляче.
- Можливо, ти найкраще з того, що було у моєму житті, - шепочу я, голосно сковтуючи біль і гіркоту. Обіймаю його так сильно як тільки можу і цілую у підборіддя.
Ні, ти не міняєшся. Для мене ти назавжди залишишся таким. Таким, який вмів захистити, і у руках якого всі замашки на панування згасають і не хочуть існувати далі.

Ми ідемо о першій годині ночі по вулиці. Періодично цілуємось. Господи, що ми робимо?Для чого я ятрю свої рани?! Чи це певний етап розкриття мушлі?! Ліпа каже, щоб я не копалась у собі. Як?! Звідки цей сьогоднішній поштовх? Невже через 4 роки я розумію, що не переставала відчувати до цієї людини таке сильне почуття?!
Купа питань крутяться в голові. Я тримаю Домінанта під руку. І мені так тепло і добре, що я готова розплистись і не збиратись до купи вічно, аби ця ніч не закінчувалась.
Ми п*ємо латте в Маку. Це приємно і збіса домашньо.
- Ти встигаєш додому вчасно?
Піклуєшся. Ти завжди про мене піклувався. Господи, це все так глибоко мене ранить. Глибше нема куди. Прямо в центр поля дартс.
- Встигаю.
Їдемо в таксі. Він обіймає мене і тримає за руку. Гладить пальцями по моїм. Я цілую його долоню.
- Будь ласка, будь щасливим. Добре?
- Добре, Іва. Добре. Ти теж. Ти ж ніколи не здаєшся, я знаю, - каже він, коли ми виходимо з машини.
- Приходить момент, коли хочеться скинути обладунки, - кажу я і цілую його ніжно-ніжно, разів п*ять.
- До зустрічі, До.
- До зустрічі, Іва. Бережи себе.
Машина від*їжджає.
***
я довго лежу в ліжку і не можу заснути. прокручую в голові моменти, смакую своїми губами, торкаюсь рук.  сьогодні він був весь на мені, у мені. Господи,я ж ніколи, ніколи собі цього не дозволю - повішати на когось свій життєвий тягар. І все це лише маленька казка посеред бруду, в якому я житиму вічно. І я дякую за неї. Плачу і дякую. Сама не знаю кому. Можливо,Всесвіту.
Мені сниться гарний еротичний сон у якому я продовжую те, чого не сталося.
Ранок добрий.
Ласкаво просимо у сьогодні. Нехай воно буде змістовним. 

кавове зернятко

кавове зернятко

Ліпа каже мені не засмучуватись. Каже, що все не так швидко, що багато хочу.
- Помоєму,хтось захоплюється, - каже вона і дивиться на мене і ніби глузує,і ніби радіє, і ніби сміється)
- Я не маю права захоплюватись, - бурмочу я собі під ніс, одягаю як ще одну шкіру на себе пальто і застрягаю у рукаві. Я така незграбна! У всьому. Вчора,наприклад,у мене разів 10 впала ручка. З нормальною людиною такого б не сталось.
- В наступному житті хочу бути чимось з води. Хоча б ставочком,- нию я в маршрутці. - Хоча б краплинку спокою і зосередженості, відчути усю радість буття.
- У минулому житті я була небом, - каже Ліпа. І ми мовчимо, кожен з нас обдумує сказане.

- Очікування теж частина подорожі, - пишу я Ліпі в соцмережі. Вона каже, що це найгірша її частина. Я покірно киваю,бо згодна. Хоча без очікувань подорожі були б дуже втомливими.
А ще стосовно захоплення. Ну хіба я маю право кимось захопитись? Особливо Містером Непередбаченістю - і - Декілька - Граней. Я можу захопитись музикою. Особливо сьогодні. Сиділа на конференції і просто захоплювалась музикою. Цілу годину. А ще переписувалась з Ліпою. Іноді, для умиротворення більше і не треба. Хіба ще ота філіжанка кави, що стояла поряд і наповнювала мене зранку,як розбитий старий горщик.
І в каві мені трапилось зернятко.
Ліпа казала,що якби я його ковтнула  в мені б виросло дерево.
Цікаво,а чи було б воно гарним?...
Бо справжнє моє дерево доживає своїх віків. Осипається предковічним листям, струшує стародавню кору і готується,готується,готується переродитись як фенікс. Але не перероджується.Не перероджується.
Я зжимає зернятко у руці і думаю.. Дуже жаль, що я не можу засіяти його в душі заново.
Але це вже інша історія. Інша епоха думок.
А поки що зернятко мені мило усміхається і просить погрітись у долонці. І я погоджуюсь.
Так тепло від того,що комусь теж потрібне твоє тепло...

Ліпа, осінь і я

Ліпа, осінь і я

ніколи б і гадки не мала, що хвора осінь може йти такими семимильними кроками. сьогодні особлива осінь - іде дощ, гарні сутінки і бажання горіти зсередини. щось накшталт вогника чи вогнища,як першоджерела розвитку всесвіту. можливо, свого власного всесвіту.
Ліпа підтримує мій всесвіт. Каже, що він багатий і цікавий, хоча я так не вважаю. Вона махає своєю чудовою голівкою заперечуючи мені у цьому. Дивиться на мене хитро-підозріло і слухає викладачку. Якби не навчання ми б з Ліпою мали багато часу для вина, розмов і теплообміну.

листя на деревах нагадує останніх із могікан. зима потроху вривається холодним вітром у мерехтіння сутінок. хоча і листопад, але чимось він добрий.
- Дай сюди руку-кажу я.
- Тримай - відказує Містер Безпосередність.
- Хм. Гарні-гарні руки. Мозолясті. Працьовиті.Мужні.
- Ой,та ладно. Це все?..
- Ні я ще трохи в хіромантії розумію.
І ми говоримо про дурниці, сміємось. В нього дуже щира посмішка і гарні очі. Хоча він рідко на мене дивиться. Сьогодні хвилин 5 трусив ногою, а потім вперся нею у парту, ніби утворивши психологічний бар*єр. Ох, Містер Безпосередність! Ви можете мені розповідати про вашого трудовика, про забіги на десятки кілометрів, про вашого товстенького друга, про учнів в училищі, про плани і лабораторні, про тренажерні зали і турніки, про викладачок, що ведуть себе як меблі і емоціональні вампіри. Але ж я ще той дурнуватий психолог. Я просто спостерігаю, як ви соромитесь,коли кажу,що в вас гарні руки, як ви теребите руку,коли говорите. З цього можна зробити лише 2 висновки - або вам нудно зі мною, або ви мене боїтесь. Дуже переймаюсь, шоб це був не перший варіант.

Шадоу дивиться мен в очі.
- Ну і що? Якщо це справді чоловік - він буде слухати що завгодно. Що б ти не говорила.
- Угу. Якраз. Вже і знайшовся такий больний,- бурмочу я.
- Ну больний не больний, але справжній. Не те шо Пан Зірка-З-Небес.
- Ну да, - я гірко зітхаю, сплітаю пальці рук і дивлюсь на річку,що тихо пливе. Я думаю, що в наступному життя дуже хотіла б бути річкою. Щоб оттак віддатись вітрові і плисти,плисти,плисти..і ні про що не думати.
- Іва, ти маєш почекати і розібратись у цьому всьому. Ще надто рано. Сонце ще червоного кольору. Дочекайся хоча б повного світанку,- каже Шадоу і обіймає мене.
Я дякую долі,що він в мене є. Кращого друга Всесвіт не міг мені дати.


День закінчується, і на душі стає вогко,як під дощем. Що принесе завтра?.. Хотілось би, щоб ця теплота не закінчувалась. Так хочеться,щоб серце завжди було вогнищем біля якого можна погрітись. І щоб ця клята мушля тріснула навпіл!..Де ти, Герой-Мого-Часу, що буде здатний на це..?

Дощ скрапує на вікні і стукотить. Я відчуваю час. Його плинність і шурхіт. У машинах, вітрі, повітрі, стукоті свого серця. Час-всюди. Моє альтер-его дістає піщаний годинник, перехиляє його і сварить мене. Я знаю, знаю. Але вірю,що піску в мене ще багато. Киваю зі вдячністю за турботу з його сторони і повертаюсь у реальність. У реальності бридко і нудно.
В такі хвилини я пишу Ліпі і вона розвіює мій неспокій. Я рада, що вона в цьому, мому всесвіті.

Містер Безпосередність не пише. Ну що ж!
Carpe diem! І я трошки його відкусила..)

можливо,це був найкращий день у моєму житті..^^
я говорила з чоловіком,я торкалась до чоловіка, я усміхалась чоловікові,я шуткуваоа з чоловіком, я дивилась в очі чоловкові,я казала чоловікові,що він темпераметний, я розповідала чоловікові про Іваницьку..
боже,скільки приємних перейдених граней за один день...
в такі моменти життя не здається таким сірим і буденним. жаль,що таке буває лише раз. хорошого потроху. і за це..СПАСИБІ..^^

хочеться голосу
густого крику небес
без павутини в горлянці
і очей,піднесених вгору.
хочеться бути з тобою,
хочеться бути без.
хочеться розчинитись

у напівпрозорій склянці.
щоб отримати фору.
календар не рахує днів,
не приманює кольрами.
дивні голоси уві сні
малюють мені слова.
вся оце непотрібність,
неохопленість,що між нами.
ти потрібен мені.
так потрібен мені.
усе інше-смішна мішура.

ти-моя неприступна гора,
я-твоє сонце в вікні.

'13

якісь цілковиті перверзії навколо останнім часом.
може,скоро почне ввижатись Андрухович, чи ще гірше,герої його книг?..

хочу до ручок.
хочу до тепла.
до перетинок пальців.
до ліній життя і розуму.
зачіпляти нігтями твої шрами і мозолі.
бо в них увесь ти.
більше,ніж в очах.
бля.
бля.
бля.
але ж це не взаємно. 

знов неділя. знов понеділок. 
але я хочу понеділків!
господи,хочууууууууу)
аж самій дивно)
бо там є ти)хоч іноді,але є)

дивлюсь сьогодні рекламу про Грінфілд, про зупинку, як частину подорожі і розумію, що десь воно так і є) хоча, деноді,ці зупинки дуже вибивають з колії, примушують просльозитись, пити горілку, думати про вічне, зачинятись у собі) але найліпше - це те, що після них рух завжди продовжується, за будь-яких умов. хай він навіть буде незначним, нетривалим і в*ялим, але сам факт його існування уже надихає до дій))
це все таки приємне відчуття - чекати когось. навіть, якщо тебе не чекають у відповідь, навіть якщо тебе ігнорують, не помічають, відфутболюють. Чекати-прекрасно. Очікування - це драйв усередині, коли не знаєш, що буде наступної миті, так чи ні, доторк чи звук, обійми чи поштовх. Це як перед розкриттям карт у покері, коли цівка поту стікає по скроні.
Але довге очікування все ж ослаблює і добиває.
Добре все, що в міру.
Життя не стоїть, життя не вміє чекати. Воно рухається безбожно швидко.
І добре, що є ще ціла його третина. Але..
Зупинки-це теж життя.
Передихну і піду далі. А,може,вже роблю непевні кроки назустріч чомусь великому...

Я вибираюсь поступово з мушлі
мене це тішить
гори навкруг обростають вангогівськими картинами
очі орхідей,здається,за ці роки суттєво побільшали
хоча,більшість з них сяють своїми темно-малахітовими спинами.
я вибираюсь з мушлі.раковина досі боїться кисню.
в руці затиснуті пензлі,олово,мідь,кресало,зошит.
програма злету починає працювати,але часто капризно висне,
вигобується,поки не тріснеш і не рявкнеш до неї 'досить!'
публіка аплодує стоячи,не стримує емоцій і сліз.
кидає квіти,цілунки,майки і майтки від різних незграб.
соло скінчилося,виступ завершено.
знову
надовго
лізь
у свою
довбану
мушлю
переляканий краб.
'13

А все ж не так і погано,а?))
труля-ля)

вже другий день хочеться співати оди Тонгіналу і каві зі згущеним молоком)
правду кажуть, незалежно від кількості років життя може початися заново) і обставини тут ні при чому)
а ще я сьогодні тупанула, коли до мене підійшов хлопець. хоча..він хороший і голос у нього приємний) а ще руки) слабкість*
але загалом побільше б таких днів)))!!!

деноді дуже непросто переламати себе,але так хочеться)
може,вийде?)
осінь осінню,а душа потребує яскравостей) скільки б не було років,скільки б не було кроків, болей, перешкод, тріумфів і програшів, приємностей і обломів, скільки б разів не було соромно і круто, скільки б не били і скільки б не подавали рук.
хочеться жити, люди.
хочеться,аж нема сил.
тому, варто, мабуть, щось і робити для цього)

"главное, ребята, душой не стареть" (с)

хороший день і такий сумний вечір.
вечір гіркої самотності. вечір себе в собі.
бляха.
чому все так..так..банально,неправильно,важко?..
чому?
сміюсь увесь день,щоб не думати про зле. а насправді..але,Господи,кому це цікаво?!!

Я же теперь замкнулся в себе. Я не говорю уже никому, во что верю, что думаю, что люблю. Зная, что я обречен на жестокое одиночество, я смотрю на окружающий меня мир и никогда не высказываю своего суждения. Какое мне дело до человеческих мнений, распрей, удовольствий, верований! Я ничем не могу поделиться с другими и охладел ко всему. Мой внутренний мир, незримый для всех, для всех недоступен. На обыденные вопросы я отвечаю общими фразами и улыбкой, которая говорит “да”, когда у меня нет охоты тратить слова.

Ги Де Мопассан. "Одиночество"

"То, что дозволено Юпитеру,
не дозволено быку..."

Каждый пред Богом
наг.
Жалок,
наг
и убог.
В каждой музыке
Бах,
В каждом из нас
Бог.
Ибо вечность --
богам.
Бренность --
удел быков...
Богово станет
нам
Сумерками богов.
И надо небом
рискнуть,
И, может быть,
невпопад
Еще не раз нас
распнут
И скажут потом:
распад.
И мы
завоем
от ран.
Потом
взалкаем даров...
У каждого свой
храм.
И каждому свой
гроб.
Юродствуй,
воруй,
молись!
Будь одинок,
как перст!..
...Словно быкам --
хлыст,
вечен богам
крест.

бувають дні (як от сьогодні), коли розумієш, що життя іде далі, що життя відкидає когось, когось підносить, когось притуляє до тебе, а з кимось міцно-міцно зчіплює.
колись прочитала,що є люди, які ніби повітря - ти не відчуваєш їхньої присутності, але вони завжди поряд.
в цьому є сенс. глибокий сенс.
попри дощ,на душі сонячно і тихо. як після шторму в сонячний ранок.
надіюсь, хвилі ще будуть не скоро.

сьогодні був гарний день)
я дізналась про три історичних свідомості Ніцше, їхала в тролейбусі і під плач дитини і розмови про собачий корм читала теорію методики літератури, не їла цілий день і слухала Іваницьку)
це День див)див перенасиченого мозку)

коротка  сонна ніч
плечі.пусті вікна.
об'єднання протиріч.
може і звикну.
може і звикну.

'13

"Коли ми закінчували навчання в академії, мали враження, що до диплома філолога можна запросто додати диплом циніка, і в цьому не буде перебільшення. "

Богдана Матіяш

НА ФІЛФАЦІ

Я в тебе вганяю червоний брусок,
Але головне — це духовний зв’язок.
Ти виєш, скавчиш і кусаєш подушку,
А в серці у тебе Шевченко і Пушкін.

І разом із нами сплелись у клубок
Ахматова й Лорка, Цвєтаєва й Блок.
Навіки я рідному вдячний філфаку
За те, що навчився духовного факу!

Ю.Позаяк

а хто його зна.

Bad Company
Грицько – як усі тенори, педераст.
Іван – бонвіван, франкмасон, фармазон.
 Тарас – пияк і шланг, особливо на службі.
Панько – графоман, а Марко – гермафродит.
Панас мудодзвін, Борис буквоїд,
Якович – атеїст кінчений, духовидець.
Леська і Олька лесбіянки.

Що й казати – паскудне товариство.
Але в XX столітті картина має ще гірший вигляд:
Павло Григорович – істинний сковородинець, так само тенор, арфістка.
Максим Тадейович – мало що балабол, то ще й поляк.
Бажан – жид, Фітільов – кацап.
Мовчу про Бургардта і Йогансена.
Микола Зеров: був би нічого,
Тільки от зуби зіпсовані.
Інженер Маланюк з кадетською виправкою,
прямий, як єдина звивина.
Доктор Донцов, ще пряміший,
з руками чистими навіть після гри в карти.
Доктор Кандиба, розвідник надр.
Доктор Петров, просто розвідник.
Потім ще пару чекістів, два-три комуняки,
десяток академіків
і – наввипередки, хто кого швидше здасть.

Самовбивць замало як на велику літературу,
ну та нічого.

Література могла бути іншою,
казав мій приятель, але дивися, дивися, хто це робив!
Виключно живі люди: невдахи, пристосуванці, мученики.
Самі тобі зболені, хворі, скулені,
саме тобі обскубане птаство, підбите, нелітаюче, бідне.
Література не могла бути іншою.
Слава Богу, що дав нам саме таку – небораками писану.

Обличчя перекошене, піт на скронях,
сухість у роті, запах сірки, нудота,
темний глухий підвал.
Надобраніч, класики, поговоримо завтра.
Здерта шкура Гомбровича
безгучно падає вниз.

доброго часу доби,добрі люди*
дякую,що ви є у цьому блозі або будете у ньому.
час від часу я буду постити сюди свої думки, творчі дрібнички, корисні поради абощо. коротше кажучи, різне-різне, дрібне і велике, тепле і не дуже.
основне, щоб це було цікаво.
а все інше-просто "суєта суєт".
будьте м'якими*