дивлюсь сьогодні рекламу про Грінфілд, про зупинку, як частину подорожі і розумію, що десь воно так і є) хоча, деноді,ці зупинки дуже вибивають з колії, примушують просльозитись, пити горілку, думати про вічне, зачинятись у собі) але найліпше - це те, що після них рух завжди продовжується, за будь-яких умов. хай він навіть буде незначним, нетривалим і в*ялим, але сам факт його існування уже надихає до дій))
це все таки приємне відчуття - чекати когось. навіть, якщо тебе не чекають у відповідь, навіть якщо тебе ігнорують, не помічають, відфутболюють. Чекати-прекрасно. Очікування - це драйв усередині, коли не знаєш, що буде наступної миті, так чи ні, доторк чи звук, обійми чи поштовх. Це як перед розкриттям карт у покері, коли цівка поту стікає по скроні.
Але довге очікування все ж ослаблює і добиває.
Добре все, що в міру.
Життя не стоїть, життя не вміє чекати. Воно рухається безбожно швидко.
І добре, що є ще ціла його третина. Але..
Зупинки-це теж життя.
Передихну і піду далі. А,може,вже роблю непевні кроки назустріч чомусь великому...