Ліпа, осінь і я

Ліпа, осінь і я

ніколи б і гадки не мала, що хвора осінь може йти такими семимильними кроками. сьогодні особлива осінь - іде дощ, гарні сутінки і бажання горіти зсередини. щось накшталт вогника чи вогнища,як першоджерела розвитку всесвіту. можливо, свого власного всесвіту.
Ліпа підтримує мій всесвіт. Каже, що він багатий і цікавий, хоча я так не вважаю. Вона махає своєю чудовою голівкою заперечуючи мені у цьому. Дивиться на мене хитро-підозріло і слухає викладачку. Якби не навчання ми б з Ліпою мали багато часу для вина, розмов і теплообміну.

листя на деревах нагадує останніх із могікан. зима потроху вривається холодним вітром у мерехтіння сутінок. хоча і листопад, але чимось він добрий.
- Дай сюди руку-кажу я.
- Тримай - відказує Містер Безпосередність.
- Хм. Гарні-гарні руки. Мозолясті. Працьовиті.Мужні.
- Ой,та ладно. Це все?..
- Ні я ще трохи в хіромантії розумію.
І ми говоримо про дурниці, сміємось. В нього дуже щира посмішка і гарні очі. Хоча він рідко на мене дивиться. Сьогодні хвилин 5 трусив ногою, а потім вперся нею у парту, ніби утворивши психологічний бар*єр. Ох, Містер Безпосередність! Ви можете мені розповідати про вашого трудовика, про забіги на десятки кілометрів, про вашого товстенького друга, про учнів в училищі, про плани і лабораторні, про тренажерні зали і турніки, про викладачок, що ведуть себе як меблі і емоціональні вампіри. Але ж я ще той дурнуватий психолог. Я просто спостерігаю, як ви соромитесь,коли кажу,що в вас гарні руки, як ви теребите руку,коли говорите. З цього можна зробити лише 2 висновки - або вам нудно зі мною, або ви мене боїтесь. Дуже переймаюсь, шоб це був не перший варіант.

Шадоу дивиться мен в очі.
- Ну і що? Якщо це справді чоловік - він буде слухати що завгодно. Що б ти не говорила.
- Угу. Якраз. Вже і знайшовся такий больний,- бурмочу я.
- Ну больний не больний, але справжній. Не те шо Пан Зірка-З-Небес.
- Ну да, - я гірко зітхаю, сплітаю пальці рук і дивлюсь на річку,що тихо пливе. Я думаю, що в наступному життя дуже хотіла б бути річкою. Щоб оттак віддатись вітрові і плисти,плисти,плисти..і ні про що не думати.
- Іва, ти маєш почекати і розібратись у цьому всьому. Ще надто рано. Сонце ще червоного кольору. Дочекайся хоча б повного світанку,- каже Шадоу і обіймає мене.
Я дякую долі,що він в мене є. Кращого друга Всесвіт не міг мені дати.


День закінчується, і на душі стає вогко,як під дощем. Що принесе завтра?.. Хотілось би, щоб ця теплота не закінчувалась. Так хочеться,щоб серце завжди було вогнищем біля якого можна погрітись. І щоб ця клята мушля тріснула навпіл!..Де ти, Герой-Мого-Часу, що буде здатний на це..?

Дощ скрапує на вікні і стукотить. Я відчуваю час. Його плинність і шурхіт. У машинах, вітрі, повітрі, стукоті свого серця. Час-всюди. Моє альтер-его дістає піщаний годинник, перехиляє його і сварить мене. Я знаю, знаю. Але вірю,що піску в мене ще багато. Киваю зі вдячністю за турботу з його сторони і повертаюсь у реальність. У реальності бридко і нудно.
В такі хвилини я пишу Ліпі і вона розвіює мій неспокій. Я рада, що вона в цьому, мому всесвіті.

Містер Безпосередність не пише. Ну що ж!
Carpe diem! І я трошки його відкусила..)