"Вєсна", політика і Іва

Мені здається, що з часом цей блог просто загине для мене. Останні події просто не дають можливості зосередитись, щось написати, про щось подумати. Я вже навіть втомилась. Просто втомилась жити 4-ий місяць у постійній напрузі, у постійному стресі. Стресі від політики, навчання, особистого життя... Ці проблеми забирають у мене здоров*я, радість, тепло, спокій. Ці обставини забирають у мене, в першу чергу, моє внутрішнє, мій Дивоствіт. 

Життя в мушлі поступово відновлюється. Маленька Іва росте собі, як той Антонич, радіє і бавиться. Але робить це тихо, бо в Іви Великої купа проблем і в них навіть немає часу перекинутись парою слів. Тому, останнім часом мене переслідує повний внутрішній спокій, який десь навіть починає набридати, але водночас не може і не тішити. 

Я все частіше ловлю себе на думці, що дуже хочу почати писати книгу. Але не можу, оскільки довбаний університет не дає мені ні шансів, ні часу. Це просто якийсь дракон, який мене скоро вже ковтне повністю і моя предсмертна агонія врешті-решт скінчиться з дипломом на руках. Заспокоюю себе лише тим, що лишилось 2,5 місяці до повної свободи. Це усе, що примушує ще плазувати і плазувати далі...

З Ліпою ми бачимось вкрай рідко. Шалена завантаженість, почасти - просто відсутність спільних пар. Почасти-шалена втома, яка просто переходить усі межі здорового глузду. Я схудла на 3 кілограми. Це,звичайно, безумовна радість при моїй вазі, але прикро, що в такий спосіб. Мені жаль свій організм, бо його тиск 110/50 просто виказує неможливість серця боротися з усім цим. Але я не люблю цифр, тому не хочу у них вдаватись. Краще про щось вічне.

Домінант нарешті знайшов серйозну "половинку". Ще одна маленька перемога Великої Іви. Правильно вибрана стратегія завжди призводить до позитивних результатів. Тепер можна спати спокійно у всіх сенсах цієї фрази. Я, чомусь, попри все, насправді за нього щаслива. Знаю, десь мій альтруїзм просто дурний, але від себе не втічеш. Що ж, зате тепер можна не жити у світі ілюзій і не страждати за неіснуючими речами.

Я знову повертаюсь до холодного світу реальності з усіма його недоліками і очевидностями. І увесь цей світ явно дає мені зрозуміти, що я у ньому-ніхто і ні для кого. Можливо, у цьому є сенс. Краще бути одиноким і вірним собі, ніж розпорошуватись на непотрібних людей. Тим більше, у мене є задля кого розпорошуватись. У мене є Тім. Фактично ж, мій єдиний обов*язок у житті - зробити так, щоб не люди не жалкували, що були з ним знайомі. Оце і все. Так мало, але так безкордонно багато у цьому: праця, нерви, недоспані ночі, важкі будні, сварки, обійми...багато усього. 

Я не можу назвати своє життя повноцінним як для 22-річної дівчини. Я багато на що не маю часу. Та що там, я деноді і на себе часу не маю. Але з іншого боку..мабуть, мені потрібне це життя. Таке хаотично-напружене. Мені потрібна постійна завантаженість - тоді я не думаю, як мені недобре чи сумно. Мені потрібне маленьке коло друзів - тоді я відчуваю, що ще є хтось, крім родини, кому я потрібна. 

та чи потрібен мені чоловік?..

я шукаю відповідь на це питання.

                                             

напишу, коли знайду.

місяць мовчання, нерви Іви і патріотизм

сіре небо. мряка. холодний пронизуючий вітер. 3 березня. можливість війни, виснаженість і втомленість. моя Україна стогне у ранах, спливає кров*ю вбитих і плаче.
я майже місяць нічого не писала через хаос думок і почуттів у мені. це бурхлива суміш, накшталт коктейля Молотова, що вибухала у мені щораз сильніше. ще ніколи моя Україна не була так близько до мене.
я жодного разу не була на Майдані у Києві. я не була на передовій, я не стояла під кулями, я не виносила мертвих Героїв, я не бачила жаху.
я дивилась новини, інформувала друзів, постійно плакала і молилась.
я не зробила нічого для перемоги революції і мені направду дуже соромно. це не пафос, не самореклама, не бажання звернути на себе увагу.
я просто не можу з цим жити. я не можу повірити у свою пасивність. я не можу повірити в те, що не вмовила вкінці кінців свою маму, аби та побула з малим, поки я буду у Києві. я не можу повірити, що не змогла переконати однокурсників аби ті їхали у Київ. я не можу повірити, що я настільки овоч.
пробачте мені люди.
я весь цей час не розуміла лише одного: як люди могли спокійно їсти і спати, говорити про буденні речі, про хлопців і шмотки, про дискотеки і клуби, про бутерброди і борщі, коли гинули люди..гинули за те, щоб отакі "організми" існували надалі і говорили про різний непотріб, "трещали, как трещотки"...
...я хотіла написати тут багато речей. і про хабарі, і про культуру,яку кожен має виховати у собі і про рівень громадської самосвідомості..але я напишу дещо інше.
17-річний Назар Войтович втік з дому аби за дві години померти.
19-річний Роман Гурик казав матері,що не може бути осторонь, коли його країна прагне допомоги.
Ці хлопчики - Святі Янголи, що охороняли нас - свідоміші ніж я. Їхній "ген українця" сильніший і домінантний.
Тому я ставлю собі запитання: чи є мені пробачення за пасивність?..
Чи є пробачення за пасивність усім вам,люди, котрі сміялись, обурювались, сварились..чи є пробачення вам, тим, хто підтримував дії силовиків...
це риторичні питання. на них є багато відповідей.
я знаю лише одне: людей не повернеш, час - теж.
тож давайте хоча б жити гідно, в пам*ять тих, хто був і є Героями. давайте хоч так візьмемо участь у революції і зробимо її в першу чергу у собі.(писала це у Вконтакті 26 лютого).
***
Першого березня Росія прийняла рішення ввести війська у Крим. У НАШ Крим. Оголошено мобілізацію. Всі кажуть, що можлива #війна. #Путлєр загрався.
Вчора була у церкві і молилась. Просто молилась. Поставила свічку на здоров*я.
Господи, допоможи нам! Бо більше нам нема на що сподіватись...