все триває.
все досі триває.
люди спустошені, як целофанові пакетики без чогось-там всередині.
але вірять.
надіються.
прагнуть.
хочуть.
дивляться вперед.
я люблю таких людей. я люблю щирих українців.
я вважаю (і це особисто моя позиція), що такі події в країні то є насамперед можливість відчути себе частиною великого народу, могутньої нації, безкордонного етносу. коли кажеш "Слава Україні!" і тебе розуміють, тобі усміхаються, тебе приймають. коли відчуваєш, що у цьому твоє єство, твої радість і біль водночас. твій єдиний народ.
Слава Україні! Героям слава!
Сьогодні ми з Веснушкою говорили про те, що у такі моменти бере гордість, бере патріотичний дух. Хочеться вірити і жити тим, що в тобі, що тебе наповнює.
Ліпа наводить мене на інші думки. Каже, що це просто романтика революції і усе. У нас немає лідера, немає того, хто поведе маси далі. Я згодна з нею. Багато у чому згодна. Але Іва-Бунтарка не може змиритися. Іва-Бунтарка постійно каже собі:
БЕЗДІЯЛЬНІСТЬ ПОРОДЖУЄ БЕЗДІЯЛЬНІСТЬ
Іва Велика махає головою. Вперше дві мої сутності змогли порозумітися.
Таке враження, що революція зовні породжує революцію всередині мене.
Чи до кращого воно? І що буде далі?!
Це питання задаю собі я і ще 46 мільйонів людей. Ну, принаймні, мені б так хотілося.
Я сьогодні розповідаю Ліпі про те, що наболіло. Про неузгодженість мене в мені, про вік, про дорослі проблеми, про дитину в кожному дорослому, про соціальні стереотипи, про те, що суспільство кладе на всіх важкий тягар, не цікавлячись чи готовий ти до нього.
Я вірю (дуже!), що у кожному з нас живе маленька дитина, яка досі прагне тепла, підтримки, радості, мандаринок, іграшок, морозива, солодощів, ручок, батьків, казок, мрій, ігор..і багато-багато усього, що притаманне дітям.
А найголовніше-щирості.
Ми всі прагнемо щирості.
І ця революція - це революція, що закликає до щирості. Людей, владу. Усіх.
Не кожного можна переконати.
Проте варто спробувати.
Україно! Я з тобою!
Завжди!Усюди!
***
рідко пишу громадянську лірику
і цей вірш старий,як світ
та все ж
не можу втриматись
все досі триває.
люди спустошені, як целофанові пакетики без чогось-там всередині.
але вірять.
надіються.
прагнуть.
хочуть.
дивляться вперед.
я люблю таких людей. я люблю щирих українців.
я вважаю (і це особисто моя позиція), що такі події в країні то є насамперед можливість відчути себе частиною великого народу, могутньої нації, безкордонного етносу. коли кажеш "Слава Україні!" і тебе розуміють, тобі усміхаються, тебе приймають. коли відчуваєш, що у цьому твоє єство, твої радість і біль водночас. твій єдиний народ.
Слава Україні! Героям слава!
Сьогодні ми з Веснушкою говорили про те, що у такі моменти бере гордість, бере патріотичний дух. Хочеться вірити і жити тим, що в тобі, що тебе наповнює.
Ліпа наводить мене на інші думки. Каже, що це просто романтика революції і усе. У нас немає лідера, немає того, хто поведе маси далі. Я згодна з нею. Багато у чому згодна. Але Іва-Бунтарка не може змиритися. Іва-Бунтарка постійно каже собі:
БЕЗДІЯЛЬНІСТЬ ПОРОДЖУЄ БЕЗДІЯЛЬНІСТЬ
Іва Велика махає головою. Вперше дві мої сутності змогли порозумітися.
Таке враження, що революція зовні породжує революцію всередині мене.
Чи до кращого воно? І що буде далі?!
Це питання задаю собі я і ще 46 мільйонів людей. Ну, принаймні, мені б так хотілося.
Я сьогодні розповідаю Ліпі про те, що наболіло. Про неузгодженість мене в мені, про вік, про дорослі проблеми, про дитину в кожному дорослому, про соціальні стереотипи, про те, що суспільство кладе на всіх важкий тягар, не цікавлячись чи готовий ти до нього.
Я вірю (дуже!), що у кожному з нас живе маленька дитина, яка досі прагне тепла, підтримки, радості, мандаринок, іграшок, морозива, солодощів, ручок, батьків, казок, мрій, ігор..і багато-багато усього, що притаманне дітям.
А найголовніше-щирості.
Ми всі прагнемо щирості.
І ця революція - це революція, що закликає до щирості. Людей, владу. Усіх.
Не кожного можна переконати.
Проте варто спробувати.
Україно! Я з тобою!
Завжди!Усюди!
***
рідко пишу громадянську лірику
і цей вірш старий,як світ
та все ж
не можу втриматись
Я - облицьована епохою постать.
Я стою на зболілих колінах.
Мій історичний народний простір
давно вже смердить нафталіном.
Хто? Розкажіть, покажіть, направте,
відкриє нам очі, лиця, душі?
У моїй, наприклад, давно вже трактор
збирає торішні зогнивші груші.
І не хочу, не хочу зовсім
уподобитися комашинню,
у якого ніхто і ніяк не попросить
розповісти про давнє коріння.
Я - облицьована епохою постать.
Я стою на зболілих колінах.
Я вимірююсь ГМО, консервантами, ГОСТом,
а ще й "языком" неодмінно.
І так обридло вже йти по мінах
країни, що себе покара Холокостом.
Немає коментарів:
Дописати коментар