другий місяц весни, майже війна і необхідність чоловіка

починаю відчувати в собі певну періодичність. пишу сюди, фактично, раз у місяць. мабуть, коли настає емоційний пік і діватись уже нікуди, як тільки сюди.
а, і до речі. обіцяла ж написати, коли зрозумію потрібен мені чоловік чи ні. от здається мені, що десь я починаю розуміти.
останнім часом, ловлю себе на тому, що думаю вечорами про можливі свої відносини з кимось. ну, типу потенціальним чоловіком. значить, підсвідомо, мені хотілось би цього. так би сказав будь-який, навіть не один з найкращих, психолог. отже, я залежна від чоловіків. і від цього боляче і добре одночасно. суперечності, куди ж без них.
3-го травня буде рівно 2 місяці до отримання диплому. чекаю як другого приходу Христа. здавалось би нарешті я позбудусь цього ярма, але по-суті, що далі?.. а далі абсолютно нічого, і сумно від того мені. бо перспектив нема, визначеності, чого б я хотіла-теж нема. плеча, на яке можна було б опертись-нема. грошей-нема. толку-нема. коротше кажучи, ніфіга в Іви нема. ну, звичайно ж окрім дурних думок, мрій і фіолетових бажань. якась я стала несерйозна. і нема кому направити на "путь істінний". вже два пункти за чоловіка - і плече, і путь.
переймаюсь і тим, шо Тім росте без батька. щемить серце, але шо ж. сама захотіла - сама страждай. нічого було. а кому ти тепера тра? шукай дурних! тим паче, у нашому світі речей і гаджетів, тіл і форм, де будь-яке відхилення від норми не сприймається як данність, а лише як гидота і уродство. хоча, правильно сказала Клеопатра "чоловіки не боги, їм не потрібні наші душі". що ж, ще один плюс чоловікам. вони хоч знають чого хочуть.
одні плюси прямо. але коли зіткнутись ближче,то не так все й веселково. стосунки це важка праця, цілковита правда. деноді, це навіть важче ніж розпочати їх. створення і підтримання чогось якісного і прекрасного - дуже важка і тривала справа.
і ніхто не хоче зараз цим займатись.
чоловіки стараються одружуватись десь у років 30, аби мати можливість насититись сексом, дівчатами, гульками.
дівчата використовують чоловіків для власного задоволення, у якості гаманців. віддаються за гроші багатим хлопцям, у яких є усе, крім глибини внутрішнього світу.
світ перевернувся, і всі поняття про почуття у ньому - теж.
я хочу вірити, що бодай щось зміниться, бо вже аж тошно від усього цього. набридло жити у світі, де люди стають речами, використаними речами, секонд-хендом.

поважайте один одного і просто любіть.
зараз важливо це відновити.

P.S. Знову вчора уявляла, як вечеряю з Домінантом. Отак нема-нема і танки їдуть. Якась карма просто. Прибила б себе. Хоча, Іва Маленька тішиться - хоть це добре. Хай собі дитинка сміється, а я якось переживу.

P.S.S. А ще моя Україна може стати місцем війни. Цілком реальної. Молюся і прошу, щоб нічого не сталось. Бо тоді усе не матиме цінності, окрім найважливішого. Може, варто, щоб так сталось без війни?..

"Вєсна", політика і Іва

Мені здається, що з часом цей блог просто загине для мене. Останні події просто не дають можливості зосередитись, щось написати, про щось подумати. Я вже навіть втомилась. Просто втомилась жити 4-ий місяць у постійній напрузі, у постійному стресі. Стресі від політики, навчання, особистого життя... Ці проблеми забирають у мене здоров*я, радість, тепло, спокій. Ці обставини забирають у мене, в першу чергу, моє внутрішнє, мій Дивоствіт. 

Життя в мушлі поступово відновлюється. Маленька Іва росте собі, як той Антонич, радіє і бавиться. Але робить це тихо, бо в Іви Великої купа проблем і в них навіть немає часу перекинутись парою слів. Тому, останнім часом мене переслідує повний внутрішній спокій, який десь навіть починає набридати, але водночас не може і не тішити. 

Я все частіше ловлю себе на думці, що дуже хочу почати писати книгу. Але не можу, оскільки довбаний університет не дає мені ні шансів, ні часу. Це просто якийсь дракон, який мене скоро вже ковтне повністю і моя предсмертна агонія врешті-решт скінчиться з дипломом на руках. Заспокоюю себе лише тим, що лишилось 2,5 місяці до повної свободи. Це усе, що примушує ще плазувати і плазувати далі...

З Ліпою ми бачимось вкрай рідко. Шалена завантаженість, почасти - просто відсутність спільних пар. Почасти-шалена втома, яка просто переходить усі межі здорового глузду. Я схудла на 3 кілограми. Це,звичайно, безумовна радість при моїй вазі, але прикро, що в такий спосіб. Мені жаль свій організм, бо його тиск 110/50 просто виказує неможливість серця боротися з усім цим. Але я не люблю цифр, тому не хочу у них вдаватись. Краще про щось вічне.

Домінант нарешті знайшов серйозну "половинку". Ще одна маленька перемога Великої Іви. Правильно вибрана стратегія завжди призводить до позитивних результатів. Тепер можна спати спокійно у всіх сенсах цієї фрази. Я, чомусь, попри все, насправді за нього щаслива. Знаю, десь мій альтруїзм просто дурний, але від себе не втічеш. Що ж, зате тепер можна не жити у світі ілюзій і не страждати за неіснуючими речами.

Я знову повертаюсь до холодного світу реальності з усіма його недоліками і очевидностями. І увесь цей світ явно дає мені зрозуміти, що я у ньому-ніхто і ні для кого. Можливо, у цьому є сенс. Краще бути одиноким і вірним собі, ніж розпорошуватись на непотрібних людей. Тим більше, у мене є задля кого розпорошуватись. У мене є Тім. Фактично ж, мій єдиний обов*язок у житті - зробити так, щоб не люди не жалкували, що були з ним знайомі. Оце і все. Так мало, але так безкордонно багато у цьому: праця, нерви, недоспані ночі, важкі будні, сварки, обійми...багато усього. 

Я не можу назвати своє життя повноцінним як для 22-річної дівчини. Я багато на що не маю часу. Та що там, я деноді і на себе часу не маю. Але з іншого боку..мабуть, мені потрібне це життя. Таке хаотично-напружене. Мені потрібна постійна завантаженість - тоді я не думаю, як мені недобре чи сумно. Мені потрібне маленьке коло друзів - тоді я відчуваю, що ще є хтось, крім родини, кому я потрібна. 

та чи потрібен мені чоловік?..

я шукаю відповідь на це питання.

                                             

напишу, коли знайду.

місяць мовчання, нерви Іви і патріотизм

сіре небо. мряка. холодний пронизуючий вітер. 3 березня. можливість війни, виснаженість і втомленість. моя Україна стогне у ранах, спливає кров*ю вбитих і плаче.
я майже місяць нічого не писала через хаос думок і почуттів у мені. це бурхлива суміш, накшталт коктейля Молотова, що вибухала у мені щораз сильніше. ще ніколи моя Україна не була так близько до мене.
я жодного разу не була на Майдані у Києві. я не була на передовій, я не стояла під кулями, я не виносила мертвих Героїв, я не бачила жаху.
я дивилась новини, інформувала друзів, постійно плакала і молилась.
я не зробила нічого для перемоги революції і мені направду дуже соромно. це не пафос, не самореклама, не бажання звернути на себе увагу.
я просто не можу з цим жити. я не можу повірити у свою пасивність. я не можу повірити в те, що не вмовила вкінці кінців свою маму, аби та побула з малим, поки я буду у Києві. я не можу повірити, що не змогла переконати однокурсників аби ті їхали у Київ. я не можу повірити, що я настільки овоч.
пробачте мені люди.
я весь цей час не розуміла лише одного: як люди могли спокійно їсти і спати, говорити про буденні речі, про хлопців і шмотки, про дискотеки і клуби, про бутерброди і борщі, коли гинули люди..гинули за те, щоб отакі "організми" існували надалі і говорили про різний непотріб, "трещали, как трещотки"...
...я хотіла написати тут багато речей. і про хабарі, і про культуру,яку кожен має виховати у собі і про рівень громадської самосвідомості..але я напишу дещо інше.
17-річний Назар Войтович втік з дому аби за дві години померти.
19-річний Роман Гурик казав матері,що не може бути осторонь, коли його країна прагне допомоги.
Ці хлопчики - Святі Янголи, що охороняли нас - свідоміші ніж я. Їхній "ген українця" сильніший і домінантний.
Тому я ставлю собі запитання: чи є мені пробачення за пасивність?..
Чи є пробачення за пасивність усім вам,люди, котрі сміялись, обурювались, сварились..чи є пробачення вам, тим, хто підтримував дії силовиків...
це риторичні питання. на них є багато відповідей.
я знаю лише одне: людей не повернеш, час - теж.
тож давайте хоча б жити гідно, в пам*ять тих, хто був і є Героями. давайте хоч так візьмемо участь у революції і зробимо її в першу чергу у собі.(писала це у Вконтакті 26 лютого).
***
Першого березня Росія прийняла рішення ввести війська у Крим. У НАШ Крим. Оголошено мобілізацію. Всі кажуть, що можлива #війна. #Путлєр загрався.
Вчора була у церкві і молилась. Просто молилась. Поставила свічку на здоров*я.
Господи, допоможи нам! Бо більше нам нема на що сподіватись...

лютий, ріст Маленької Іви і бажання

останнім часом дні стають перенасиченими думками. їх так багато, що просто нереально запам*ятати усі одразу. мені продовжують снитись сни з До. сьогодні четвер,тому чекатиму нову порцію прекрасного). останнє, що наснилося було ну вже зовсім дивним. До чомусь мав залишитись жити у моїй квартирі.і все було дуже насправді. жаль, що це просто думки,які перетворюються у сни. адже сон-це продовження дня, не більше того. мабуть, варто не приділяти стільки уваги тому, що не здатне коли-небудь стати реальністю. 

одна моя знайома каже, що щаслива жінка - це та, яка має дах над головою, дитину і гарну роботу. усе інше-просто додаток до щастя. отже, виходить чоловіки теж додаток. я хочу навчитися жити з цим правилом. мій вік і притаманні йому речі заважають мені поки що обмежуватись цими трьома позиціями, але маю надію, що з часом мені вдасться себе переконати або навіяти собі, що так і має бути. адже, у цьому є сенс.

лютий продовжує бути туманним і спокійним.не відбуваєтьс нічого, що могло б бути приводом для кульмінації чи хоча б надмірного щастя. у мене були невеличкі канікули, я мала змогу бачитись з Вікою, пити багато чаю з медом, читати гарну книгу і гратися з Тімом. це був чудовий тиждень, тиждень безмежного тепла. але з іншого боку, щовечора, цей тиждень перетворювався на самотність. бездонну і вічну. іноді, здається, що нічого не здатне врятувати тебе. ти поступово звикаєш жити з самотністю і навіть вбачаєш у ній більше плюсів, ніж мінусів. і впустити людину у свою самотність стає дедалі важче. дедалі страшніше. адже це вже якийсь світ, твій світ, де ти сам-на-сам із собою. хоча, не всі бідкаються, як я. одна дівчина, що вчиться зі мною в універі, також розлучається з чоловіком, і уже має іншого хлопця (доречі свого колишнього, що чекав її 5 років) і не переймається присутністю когось нового, труднощами нових відносин, відкриттям свого серця..виявляється, є люди, які не бояться таких речей, для яких вони прості, як повітря. може, це у мене проблеми у сфері відносин?...

Маленька Іва знов почала рости. Чим більше думок виникає про Домінанта, тим більше це "підгодовує" Іву Маленьку і вона дуже з того тішиться. У них з Івою Великою зараз нейтральні відносини. Ні любові, ні ненависті. Якесь затишшя перед новим хаосом у мені. Хочеться, що була можливість його уникнути. Адже хаоси не завжди призводять до позитивних наслідків. Нехай Маленька Іва росте. Я дуже хотіла б, щоб вона привнесла в моє життя, щось якісно нове і дивне. Від стабільності іноді нудить гірше, ніж від навчання. 

Скоро День Святого Валентина. День, який не існує для мене вже багато років. Навколо купа товарів з сердечками, людей, які їх купляють, одногрупниць,які радяться, що подарувати хлопцям... Коротше багато речей, від яких я уже надто далека. З одного боку, це таке собі миле заняття, з другого - все це має якесь відчуття певної фальші, певного вимушення до такої "милості". Не знаю, це спірні думки. Я сама не знаю, до чого б схилилась більше. І чого б більше хотіла. 

Іноді, мені здається, що якщо я буду думати, про те, чого мені хочеться, Всесвіт почує мої думки. І хоч щось, та й збудеться. Іноді, я думаю, що я дурна, ніякого Всесвіту нема і треба просто жити кожним днем, просто тягнути час і дивитись, як хтось живе. Бути споглядачем і театрі життя, не втручатись у п*єсу. Бути критиком і аналітиком. Але не актором. Однієї спроби вистачить назавжди. Цей акт надто важкий, щоб брати у ньому участь, та і актриса з мене дуже погана. Боюсь, автор не так собі планував цю роль. Та і людина я не з тих, яких люблять, яких хочуть чути і бачити, яким просто так пишуть, які незамінні. 

Я просто Іва. І треба з цим змиритись. Жити зі своїм складним внутрішнім світом і нікому не заважати. Виховувати сина, знайти гарну роботу і заробити на квартиру. І отримати своє законне жіноче щастя. Все просто. 

Але ж я люблю ускладнювати. Хто ж така Іва без ускладнень?...

мушля Маленької Іви :)

нудна зима, фільми і Іви

через 2 дні лютий. ця зима так і лишилась без надто гарних спогадів і кульмінацій. не рахуючи До, звичайно. землю засипало довгоочікуваним снігом, морозець і свіже повітря. здається, нічого лишнього, усе в міру. але зима нуднаа. нудна до того, що дні течуть, як вода в замерзлій річці: повільно, тупо і без сенсу. скоро знов почнеться навчання, будні, писанина магістерської, пари-запари, студенти і все таке. можливо, те й на краще.
була у лікаря. багато невтішних новин. деякі з них підслухані у розмові з моєю мамою. стає страшно від того, що перспектива більше нікому не подарувати дитини дуже реальна. я боюсь, але намагаюсь вірити у краще. я завжди мріяла про дівчинку Софійку чи Зоряну. цей біль сильніший за інші...
сьогодні знов іде сніг, мороз тримається вище -15. зима повністю заволоділа світом.

***
події в країні то спадають,то знов наростають. причому останнє відбувається набагато швидше. владна більшість хилить до силового розв*язання конфлікту, прагне крові і вбивств. можна сказати, сьогодні ми прокинулись на порозі громадянської війни. поки що все спокійно, але боюсь то не надовго. далі буде.

***

так мало пройдено дорог
так много сделано ошибок

Я вже писала про те, що Маленька Іва повернулась. дуже неочікувано, дуже невчасно. просто прийшла і все. спочатку здавалось, що це мариво, привид, субстанція. але Іва була справжньою, живою, з рожевими щічками і теплими руками. Іва Маленька довго не подавала знаків боротьби чи хаосу. до останнього часу.
Здається, на даному етапі, у мені відбувається те, чого я набільше боялась. В мені відбувається "війна" двох Ів: Іви Великої (Великого Раціо) та Іви Маленької (Маленької Надії). Ця боротьба настільки сильна, що час від часу забиває подих від емоцій, які нашаровуються на неї.
Щовечора, найсильніше ця боротьба проявляється у міні-фільмах, що прокручує мій мозок. Розповім про деякі з них.

Фільм перший. Раціональний.
Ми з До сидимо у якомусь гарному недорогому кафе. Грає легкий джаз чи блюз - щось спокійне і не набридливе. Я п*ю  каву з коньяком і лимоном. До..не пам*ятаю що. Ми сидимо навпроти один одного. І тут я кажу:

- Ти занадто велика нагорода для мене. Я не заслуговую на це. Давай станемо людьми, які просто знають один одного, вітають на день народження і новий рік. Просто вітаються і йдуть далі. Давай, поки не стався сепсис, зараження та гонгрена, відрубаємо це хворе почуття назавжди. Просто забудемо, зітремо пам*ять. Нехай це стане сюжетом недорогого американського фільму про нещасну любов.
До мовчить. Сцена завершується.

Фільм другий. Обнадійливий.
Я стою біля плити в невеликій кухні. На мені сіро-рожевий фартух з полуничкою на животі. Я готую котлетки чи відбивні, щось смачне. Тім робить уроки, по телевізору показують новини. В квартирі смачно пахне. 

Дзвінок в двері. Я біжу, відчиняю. До приходить з роботи. Він втомлений, але щасливий. Я його міцно цілую, обіймаю.
- Я готую вечерю. Роздагайся, мий руки. Люблю тебе. Я сумувала.
- Я теж.
Повертає до себе. Пригортає, обіймає. Усміхається посмішкою, що не залишає шансів не посміхнутись у відповідь. (Ця сцена така реальна, що я відчуваю шорстку шкіру його рук своїми пальцями, навіть коли уявляю).
Я швиденько повертаюсь на кухню. До заходить. Сідає за стіл. Я сідаю поряд. Він з задоволенням вечеряє, дивиться на мене з вдячністю.
- Може ми зможемо виховати ще одну дитину?..
До зупиняється, піднімає на мене очі. Ми усміхаємось один одному і все зрозуміло без слів.
Завіса.

Фільм третій. Тривожний. (навіяна останніми подіями у країні)
Вокзал. Купа людей. Усі спішать, снують з одного кінця в інший, шукають вагони. Сваряться,  розмовляють, дивуються, обговорюють. Я біжу. Надворі зима. Моє пальто розстібнуте, шарф трохи розв*язався і майже падає. Я шукаю До. Усюди багато чоловіків. Очима не можу відшукати, нервуюсь. Телефон не відповідає.

-Дооо! Дооооооо! Де ти?!- я кричу. І тут бачу, як він розвертається.
Я підбігаю. Стою дві секунди навпроти нього, але не витримую і міцно обіймаю.
- Вибач, що прийшла. Але я не змогла стриматись. Я буду молитись.
Я цілую його і таке враження, що це взаємно. Я плачу, але не можу не відпустити.
Погляд До, якийсь відсутній, але руки притискають до себе.
Між нами важкість, біль і дистанція.
Все.

Кожен з цих фільмів - це перемога або поразка однієї з Ів. Вони придумують ці сценарії, розігрують їх, створюють настільки реальну картинку, що іноді світ навколо здається сном.
Я падаю у безмежну прірву, прірву надії. І там, на дні, я або розіб*юсь (нарешті), або впаду на м*яку ковдру і засну спокійно. Це нікому невідомо.
Усі ці кадри одночасно боляче і приємно. Це як самотеатр. Театр у собі. Він не завжди вдалий, не завжди такий, якого хотілося б. Але реальність його..не лишає сумнівів.
Надіюсь, Маленька Іва зі своїм веселим сміхом зможе підтримати у мені бажання рухатись далі і взагалі бажання жити.
***

Знаєте..так хочеться, щоб хтось просто сказав: "Я поряд. Я з тобою. До кінця".

Але все це ілюзії, пусті і безпідставні. 

Душевних самогубців давно нема. Джентельменів також нема. Лицарів..ну, ви розумієте.

шукаєш у снах надію.
рушаєш в тьмяний полин.
а зараз уже неділя,
і землю вже дощ полив.
так жаль, що серце не ділить
на принців і на ослів. 

диво-дивне, диктатура і мороз

сьогодні над Вінницею увесь день літають літаки. в нас є відділеня аеровійськ, чи як їх там називають. надіюсь, у них просто навчання чи що там іще, бо в даній ситуації у країні таке страшно. 

ніколи б не подумала, що моя Україна може перетворитись у бозна-що. у кавардак, хаос, напівтоталітарну-напіволігархічну систему, проти якої нікому не дано поперти. і у цій системі гинуть люди, у цій системі силовики мают повну свободу дій, у цій системі мій народ принижують, використовують, зомбують, йому брешуть, його оббріхують,його провокують. а потім дивуються, чому він пручається замкнений у кайдани, по шию в гівні і не хоче так "прекрасно" жити. дивна влада, дивне кодло, яке не знає меж і кордонів, яке ненаситне. нагадує мені триголового змія з тих страшни казок, який ніяк не міг наїстися. Господи, невже в Україні запрограмована якась безперервна зміна цих зміїв з одного на іншого?...

але з усього цього, найдивніше, що я сьогодні бачила це ось це відео

Людина, яка довела свій народ незрозуміло до чого, майже до війни (яка в проекції ще може відбутися) говорить на початку відео про речі, яких ніколи не знала..а зараз і поготів забула. Про відео, де силовики знущаються з хлопця я взагалі мовчу. Тут можна і без коментарів. 

Таке враження, що ця країна вбиває сама себе. Така багата, незрівнянна, щира і відкрита нація вимушена вбивати один одного через шайку придурків, які підкоряються "старшому братові" і прагнуть лише наживи. А чи буде та нажива у крові, ачи буде вона на смертях..знаєте, мафію такі справи не лякають. Навіть криваві трони не заважають відчувати себе упевнено і чітко. 

На фоні отаких речей усе інше відходить на задній план, усе інше стає відносним, якимось дурним, якимось несправжнім..усе це стає на другий план.

В мене таке враження, що від 19 січня я живу від новин до новин. І дуже страшенно шкодую, що не можу нічим допомогти. Господи. найбільше дратує власна безсилість, а ще те, що сиджу на дивані, коли люди помирають за свої думки і права. Гріх на мені великий.

***

Найшикарніше те, що цієї ночі мені снилися різні переслідування, мертві люди, крики і паніка. А посеред усього цього я обирала і міряла обручку. Дивну таку, срібну, гладеньку, схожу по формі на корали, що ростуть на дні моря. В різних сонниках це означає нову дружбу, кохання чи одруження. А ще успіх у якихось справах. Я надіюсь, що Україна все ж зможе розрулити ситуацію і це буде саме той успіх у справах, бо кохання і одруження-речі надто далекі від таких, як я. Іва Велика зараз серйозна і напруженя усім тим, що її довбе. Вона хоче справделивості, як і мільйони інших українців. І це правильно. Говорили з Домінантом. Він також не знає, що робити. І я його розумію. Нас стільки лбманювали, що не знаєш кому вірити. Але я просила у будь-якому разі бути обережним.

Бо я не переживу. Не переживу. І це не пафос. Це ствердження. Є люди, зникнення або травму яких сприймаєш гірше, ніж свої власні. Отак і з До.

Що ж. Будемо чекати. І молитись. 

Слава Україні!

***

Цієї ночі обіцяють до -25. Люди на Майдані, Грушевського, Інститутській - будьте сильними і гарячими.Я вірю в вас!!!

прихід снігу і нових істин

Сніг

Нарешті

Іва давно на нього чекала. Вона відчувала, що сніг принесе з собою щось нове і справжнє. І Іва не помилилась. Сніг приніс зміни. А це уже щось.
Зранку, в душі, Іві прийшла думка про те, що є декілька стадій дорослішання.
Перша - це усвідомлення того, що батьки і брати/сестри - це найрідніші і найближчі тобі люди. Лише на них ти можеш завжди розраховувати.
Друга - це бажання жити окремо, бажання мати власне особисте життя, квартиру, машину, роботу, гроші і все-все інше.
І третя - це бажання і усвідомлення того, що у особистому просторі тобі потрібен ще хтось, з ким би ти міг його розділити.
Після цього дорослішання стає сімейним життям і переходить у стадії зрілості та старіння.
Іва знає, що це ідеальний варіант. Є,звичайно,ситуації у яких людина перестрибує одну з сходинок,повертається до інших. Тоді важко. Але загалом ми крізь них усіх проходимо.
За сніданком сніг нагнав спогади про можливість нового життя, початок, відлік..Іва знає-її можливості втрачені. Тому, вона відкидає ці думки і старається не дивитись у вікно, щоб не робити собі боляче.

 Вчорашня і сьогоднішня розмова з До дали теж свої результати: Іва нарешті докінця зрозуміла, що він налаштований іти з її світу. Це має стати для Іви знаком, знаком "стоп". Ігри у самобичування і мріяння гарні, але не призводять ні до чого хорошого. Варто, мабуть, нарешті змиритись з тим, що До - це гарний друг і співрозмовник. Для усього потрібен час. І часу в Іви багато..аж ціле життя.

Сніг виконав свою функцію. Зміни ж не завжди бувають позитивними  і радісними. Але прогрес і рух - це вже добре. Головне вірити, що надалі віражі будуть менш крутими. Поки Іва лежить на дні, усе тихо. Ураган трохи вщух. Мамина хвороба прийняла стан спокою приблизно на місяць, поки не з*ясується наскільки усе серйозно. Тоді Іві, у випадку гіршому, доведеться приймати направду дорослі рішення і торувати шлях далі.
А поки..поки дно гріє теплом підводного мулу і мушля стає м*якою. Книги, творчість і чай з імбирем - от що потрібно для спокою.
Іва Маленька лежить на колінах Іви Великої і сопе. Це гарний знак. Знак внутрішньої гармонії.

відверті розмови і теплота кави

сьогодні у Іви була Віка.
Віка-це гарні спогади, смішки, безтурботна юність, шматочок минулого, яке вже не повернеш. Віка принесла з собою теплоту душі, яку ми розділили у горнятку кави. Іва швидко розтанула і стала відвертою.

Ми говорили про До. Говорили про його дорослішання, про його незрозумілість. Іва доводила, що увесь його пафос - це лиш дивна мішура, шкірка, яка закриває справжню сутність. До не такий. Іва чітко відчуває розрізненість між його зовнішнім та внутрішнім світом і дуже переймається, щоб один не проникнув у інший. Тому що Іва знає по собі - зіткнення двох світів призводить до конфлікту, конфлікту себе-у-собі. Найстрашнішого з усіх існуючих. Ми, правда, так і не дійшли до того, для кого призначена ця мішура і яку роль вона виконує у житті До. Але Іва впевнена - це лише данина чомусь. Це просто картинка, картика, що має приховувати дещо справжнє, дещо м*яке і трепетне. Картинка, що має виконувати функцію щита від зовнішніх подразників. Але Іві сумно, що До робить так. Іва втрачає його. Іві боляче.

***

Віка скоро виходить заміж. Ми увесь вечір говоримо про різні весільні деталі, обмінюємось думками. Говоримо про спільних знайомих, про сестричку До, про її близьке сватання. Іва мимоволі задумується про те, що все це вже було в її житті. Вона слухає Віку, як стара пенсіонерка, з висоти свого досвіду. І тут Іві стає якось спокійно. Люди будують сім*ї, народжують дітей, борються, спішать, люблять, сваряться, кіпішують. А Іва читає книги, проводить рукою по голові сина і думає про вічне. Іва пройшла усе це і більше ніколи такого не відчує. Це ніби споглядання фільму про чуже життя, яке нагадує чимось минуле. Іва усміхається і їй здається, що так і має бути. Що життя таке спокійне і врівноважене, без крутих поворотів, без кульмінацій і див - це те, до чого вона так прагла. Спокій. Спокій і тиша. Самотність і пустота. Великі істини, що ніколи не вмирають. Філософія і творчість. Усе це окутує Іву Велику, як тепле молоко хворе горло. 

***
Іва Маленька з*явилась дуже неочікувано.

Іва міняється

зима проходить надзвичайно бідно і сухо. надворі + 7, світить сонце і співають пташки. у такий час (зазвичай,на початку квітня) хочеться слухати Фльор, думати про колібрі і пити гарячий шоколад, писати вірші про банальне кохання, дмухати на пір*їнки і споглядати набрякання бруньок на деревах.
у Іви останнім часом багато думок, багато матерій, багато речей. свята пройшли вдало: в колі сім*ї, в колі друзів. весело і невимушено. іноді здавалось, що життя зовсім уже і не погане, зовсім навіть не дніщє. але коли приходив новий день і свято відступало, вертались проблеми і турботи, обов*язки і рішення. Іва схиляла голову і йшла далі, бо іншого виходу з цієї циклічності нема. час від часу Іві здається, що, можливо, у цій повсякчасній боротьбі, кривавій і невпинній і криється сенс усього. усього, що ми маємо. Господь так задумав нас - динамічними і проблемними, щоб наше життя не здавалось нам пустим і надто спокійним. іноді вантаж проблем уже здається непосильним, але ми його тягнемо, щось додає нам сил, щось дає можливість рухатись далі. у цьому і є сенс. сенс.сенс.сенс.

нарешті До трошки відліг від серця, стало не так важко дихати. час поступово прикриває наболілі місця, але не лікує їх. це вже доведено. Іва збирається чекати. Іва уже чекає сама не знає чого. хоче якоїсь визначеності, зупинки, порядку у цьому хаосі життя. але воно рухається і рухається. І Іва вимушена рухатись разом з ним. це як теорема, яку не можна обговорювати.

***

Нарешті я зібралась і прочитала три неймовірні (а особливо дуже різні) книги. Це "Кафка на пляже" Муракамі, "Бойцовский клуб" Паланіка і "Географ глобус пропил" Іванова. Кожна з книжок дала мені щось особливе, після чого я ніби просвітліла у душі. Багато речей мені відкрилися з іншої сторони. Кафка Тамура навчив мене жити попри будь-які складнощі і перипетії життя, пам*ятати минуле, але не загрузати у ньому, вірити у деякі речі безбожно щиро і завжди пам*ятати, що на Землі обов*язково знайдеться місце, де тебе чекають.
Тайлер і Джо (альтер его і його носій) навчили мене ладити з собою, складати себе у одне ціле і боротися, боротися  до кінця.
Служкін навчив мене найбільшій істині, істині яка повсякчас у моїй голові і, я думаю, уже в моєму серці:

"Дай Бог мне никому не быть залогом его счастья. Дай Бог мне никого не иметь залогом своего счастья. И ещё, дай Бог мне любить людей и быть любимым ими. Иного примирения на земле я не вижу."

я не хочу бути тягарем для когось. і я не хочу, щоб хтось був тягарем для мене. я так це розумію. у цій фразі багато чого. кожен для себе відкриє її з іншої сторони. але від того моменту, як я її прочитала, щось у мені перевернулось. я задумалась: а чи можна просто любити людей? усіх. які тебе оточують. з усіма їхніми недоліками,бідами,проблемами.
і я зрозуміла одне.
людей,які повсякчас знаходяться біля мене, я і так безмежно люблю. в будь-яких ситуаціях. і рідних, і друзів. це не пояснити на словах. а ще потрібно перейти на інший рівень. рівень, коли намагаєшся любити людей просто так. не шукати ні в чому підстави, не відчувати відрази і обурення. бути маленьким каналом любові у великому хаосі. 

бути добром.
бути світлом.
просто бути.

а раптом, комусь твоє світло освітить дорогу..?

*******************************************************************************

знаєте..так хочеться деноді просто жити і бачити світло попереду, при цьому, відчувати тверду землю під ногами. але так,мабуть,не буває. ми або паримо в повітрі перед світлом, або бродимо по темноті.
життя. загадка і можливість.

філософія філософії

уже третій день не виходить з голови думка про те, що надія, чекання і віра не мають абсолютно ніякого сенсу. все, що ми чекаємо - не стається, не збувається, не приходить. так стається і з тим, що ми хочемо. це суто наші бажання, і вони ніколи не зреалізуються, не стануть справжніми. тому, це беззмістовно. я нагадую собі собачку, яка чекає ковбаски від свого Господаря. чекає, вірить, надіється.
а їй не дають.
а їй не дадуть.
а її не помічають.
а собачка сидити. і чекає, чекає. вона ж вірна. вона ж вірить. і так усе життя. тішиш себе надіями, віриш. сподіваєшся. мрієш, про ту "ковбаску". а вони собі їдять. безбожно.
у мене, наприклад, так завжди у житті.

***
Домінант мовчить. Моє повідомлення злякало його, я більш ніж впевнена у тому. занадто велика відвертість шкодить людям. не можна надто широко розставляти руки для обіймів, занадто просторо відкривати душу і занадто щиро говорити. зараз люди не розуміють таких речей. Іва народилась не у свій час, не у свою епоху. щодо теорії про давньогрецьких богів, то у Іви мабуть немає пари, немає половинки, яка б її чекала і шукала. Іва - виключення, що слугує підтвердженням для правила. мабуть, варто просто затоптати усе у собі, зав*язати гарненьким бантиком і жити далі. Іва це розуміє, але серцю не накажеш. воно невблаганне. кожен вечір закінчується мріями про До, про його руки, про його запах. Іва бореться, як може, але щоразу програє у цій битві. і соромно, і сумно. ніби доросла жінка..і таке.
важко.важко.
але поки терпимо. мабуть.