сніг Маленької Іви

єдине,чого зараз не вистачає-це снігу.
Іва бродить по місту,шукаючи прихистку у великих дерев*яних кубах. Кожен з них-це відсторонена реальність, можливість вибору. Хоча, все це ілюзорно, тому що в них зовсім немає отворів. Іві безбожно холодно і бридко від того, що холодно їй всюди: і всередині, і зовні.
Іва вірить, що сніг зможе змити з неї увесь бруд, увесь попіл, пил і наліт, що назбирався за рік. Дерева обсмоктують її гілками, намагаються дотягнутися до глибин душі. Особливо могутня тополя засовує їй руки за пазуху і шукає тепла. Але Іва абсолютно безбарвна і мертва.
Маленька Іва мертва.

Коли  і як це сталось..доволі важко визначити. Все,що потенційно залишилось від Маленької Іви - це відчуття пустки у її місці, її кімнаті. Велика Іва розставляє піраміду з гральних карт і сльоза, що скочується по її щоці розбиває величезний храм на друзки. Велика Іва впадає в істерику, що доволі на неї не схоже. Вона хапає руками голову і лягає у позу ембріона. Зовсім як Іва Маленька. Це, мабуть, єдине чим вона зараз може себе заспокоїти. Більше не треба когось контролювати. Тепер усе життя-це просто безперервна черга логічних рядів і думок, самоко(лу)пання і розрахунків, рішень, висновків, передумов, гіпотез, правил, обов*язків, осмислень, аналізів, синтезів, апробацій, констатацій, консолідацій, питань, проблем і т.д. Багато чого. В Іви Великої завжди багато справ. Траур її буде недовгим. Зовсім недовгим. У неї немає часу тужити за тим, що призводило до ускладнень і вічних незрозумілих проблем. Але Іва Велика розуміє, що самотність, притому настільки одноманітна-це жах. Але нічого вже не може вдіяти.
Маленька Іва пішла шукати сніг. Сніг, якого давно не бачила. Сніг, яким марила. Сніг, якого нема...

***

Время прошло так быстро, а шло так медленно.
Марк Леви

час навчився ходити

останнім часом Маленка Іва поводить себе похмуро. Мабуть, відчуває нарешті певну провину. Іва Велика п*є корвалол і вимірю собі тиск п*ять раз на день. Вони п
остійно сваряться, влаштовують скандали і мовчать. Мені дуже страшно. Коли обидві Іви мовчать-має статися щось погане.

Доречі, сьогодні мені сказали, що якщо Іви зіштовхнуться мій світ розвалиться. Звучало це дуже страшно. Хоча, десь підсвідомо я знала, що цього не уникнути.Веснушка каже, що боїться стати пеньком. Засохлим пеньком. Іноді мені здається, що я вже сухий пеньок, який намагається розростись знов. Але всі намагання марні. Моя ідея переродитись як фенікс тупа і марна.
Теорія Ліпи про піки і дно-реальна. Зараз я на самому дні.
Маленька Іва хлипає і просить простити її. Іва Велика скрушно махає головою і закриває обличчя руками. Вони обидві не знають, що робити. І я не знаю, що робити. Ми всі просто чекаємо..чекаємо поки зернятко проросте.
А тоді буде видко, що нас чекає.
Війна.
Мир.
Ачи повне знищення.

вечори див і тепла

мабуть, у кожної людини є вечір, коли хочеться обійняти багатьох людей. такий стан часто буває тоді, коли в душі настільки холодно і пусто, що просто немає вже змоги терпіти це далі.
ці вечори-вечори див і тепла.

у такі моменти Маленька Іва п*є чай з медом і лимоном, переглядає гарні старі фотографії і відчуває повний душевний спокій. Іва Велика читає величезну книгу Ремарка чи Бредбері, виділяє найцікавіше, час від часу дивитися на Маленьку Іву і посміхається доброю сестринською усмішкою. І чомусь усі проблеми відходять далеко-далеко у такі вечори. Здається, що ти летиш від них на чарівній кулі під назвою Безтурботність.
і тобі добре...безмежно добре...

Шадоу говорить мені речі, до яких я дуже неготова. Моя програма "Розставляння Крапок" трохи не спрацювала у цьому випадку.

- Розумієш, я теж відчуваю до тебе неоднозначні почуття, Іва. Коли мене запитали чи я б зміг бути з тобою аби не було дитини-я задумався. Дуже сильно задумався. І зрозумів, що справа навіть не в дитині...
- Ого, - все, що я можу видавити з себе у цей момент.
- Розумієш, ти назавжди залишишся для мене..жінкою з недосяжності. І не лише через те, що я вже не холостяк.
Блін, чому чоловіки говорять такі речі, коли вони "вже-не-холостяки"?

Потім ми з Шадоу ще переписуємось і домовляємось про додаткову зустріч. Кожен з нас явно відчуває, що багато лишилось недообговореним.

***
Ліпа не випускає Ліпу Хтиву на волю. Вона її боїться.
- Я боюсь наслідків, - каже вона.
Всі ми-якісь і чиїсь наслідки, Ліпа.
- Я хочу, щоб випав сніг, - кажу я.
От мені чомусь здається, що з цим снігом щось нове прийде. Дурна, дурна Іва, яка досі живе казками і вірить у нісенітниці. Але ж так хочеться, щоб диво хоч раз сталось..!

***
дні йдуть. вечори див і тепла поступово проходять, пропускаючи нові вечори роботи і холоду. наближається низка свят, витрат, приємних спогадів, сесій і вогників.

Диво! Здійснись!
Абра-кадабра!

еволюція Маленької Іви

Маленкій Іві холодно. Вона дуже м*яка і тепла. Вона кидається зі сторони в сторону у надії хоч трохи зігрітись.
- Стій спокійно! - кричить на неї Іва Велика. - Скільки можна ходити туди-сюди?!
Маленька Іва дивиться на неї великими дивними очима, ніби не розуміючи про що вона.
Але ж і справді не розуміє. Вона прагне тепла. Прагне розуміння, а не домінантного тиску з боку Іви Великої. Маленькій Іві потрібен хтось, хто заповнить пустку для руху. Хтось, хто заповнить пустку у ній. Вона усміхається і бореться до останнього. Але кожної хвилини Маленька Іва поволі згасає...

Одна поетеса (чи то пак,поетка) писала, що до чоловіків не можна прив*язуватись. Хм. А я от не вмію відв*язуватись від чоловіків. Цікаво, це своєрідний діагноз чи просто душевний стан?..
Усі мої чоловіки так чи інакше змінювали моє життя, вносили в нього щось інше. Сьогодні думаю про це увесь день. Як прощатись зі своїми чоловіками?Як можна затопити в собі років 7 життя? І чи можливо усе це взагалі?..Багато непотрібних питань. Та все ж.
- Чоловіки тупі, - каже Ліпа. І,Господи, в чомусь вона права. Колись, мені було з ними набагато легше,аніж зараз. Я старію. А чи не я?..
***
-Будь ласка, нехай цієї зими, цієї тепло-холодної зими, зійде звідкись янгол, який навіть може бути без крил, навіть може бути занепалий янгол, повний своїх недоліків. Нехай він м*яко впаде і стане чимось матеріальним. І прийде до мене. І буде зі мною. І буде мною. Будь ласка, Іва Велика.
Маленька Іва живе самими надіями, живе у своєму світі, прагне побачити щось гарне і прекрасне,вірить у те, що воно ще існує, вірить у казки, янголів і демонів, у принців і злих драконів.
Маленька Іва...це доросла дитина,яка спонукає дивитись на світ по-іншому.
Зараз вона спить і Велика Іва аналізує дійсність. Злиться на дитину, кусає нігті на пальцях і думає, як жити далі. Реалістка. Раціоналістка. Мій внутрішній стрижень і опора. Господи, як набридло бути самій собі опорою..!..
Велика Іва гладить Маленьку по м*якому волоссячку і згадує часи, коли Іва була на грані смерті. Великій Іві стає страшно, вона заплющує очі і по обличчю стікає сльоза.
Велика Іва боїться її втратити. Раз мало не втратила. Фактично втратила.
І тоді світ згас. Аж на 2 роки.
Можливо, тепер Маленька Іва буде міцнішою і зможе перерости Іву Велику.
На все потрібен час.
Багато часу.
Якого стає все менше.
Тік.
Так.
Тук-тук-тук.
Серце не вміє виміряти час...

особлива нескінченність

гарні дні іноді мають здатність не закінчуватись.  в цьому їх безперечний плюс. але найгірше те, що все ж їм на зміну приходять дні погані,зазвичай дуже непередбачувано і різко, гірко, тошнотно, безкомпромісно і похмуро.
зазвичай так приходить сесія. але зараз не про це.

сьогодні день, коли здається, нарешті впали останні обладунки і вилізла на світ божий Маленька Іва - рум*яна, весела, нелогічна і грайлива. Маленька Іва дуже любить сміятись, дригати лівим бровеням, шуткувати з хлопцями і говорити різні дурнички. Вона - це залишок непрожитого часу, залишок гарного безтурботного минулого, залишок харизми і карми, яка була втрачена. Я дуже рада, що Маленька Іва все ж залишилась жива і, можливо, захоче знов рости разом.

Містера Безпосередності останнім часом дуже багато. Аж перебір. Бувають моменти,коли він починає мене дратувати. Так завжди - поки ти нецікава хлопцеві ти за ним сохнеш, коли він починає ходити за тобою і ти стаєш йому цікава - тебе це дратує. Типова жіноча логіка. Хоча, приємно, не без цього, що хлопець, близький до марки Аполона, звертає на тебе увагу. Цього не віднімеш.
Викладачка з англійської думає, шо я хтива збоченка і трошки дивна. Я впевнена. Після побаченого нею важко про таке не здогадатись. Пара напрочуд дивно весела. Ми з Ліпою сміємось, викладачка сміється, всі сміються з мене. Ідилія.
Посеред 6-ої пари зникає світло і ми створюємо в аудиторії атмосферу мобільних свічок) Щось в цьому є,сидіти у темряві і слухати про психологію.
Маленька Іва дуже тішиться мандаринкам.
-Перестань. - кажу я їй. - Іва, зберись трохи, ато ти зовсім стала маленькою дівчинкою.
-Не хоцю, - закладає вона ручки в боки і показує мені язика.
Я дуже її люблю. Люблю, тому що це частина мене в мені. Маленька Іва - це дикість і ніжність водночас. Це маленьке зернятко, опущене в мою душу. Зернятко зацвіло. Зацвіло прекрасними блідо-рожевими квітами сакури, пелюстки яких ніжно опадають на дно серця.
Маленька Іва цвіте. Весна. Повені у підсвідомості.
Так не хо повертатись до світу реальності.
Там різні Куці. Ницькі і Руші. Демони Світу Рельності.
Маленька Іва їх дуже боїться, але гордиться, що може дати їм відсіч. Хоча б своєю неординарністю і розумом.

Господи,як добре,коли в тобі живе дитя у якого ще є шанс.
І ти допоможеш його зреалізувати.
Адже ти допоможеш,Іва Велика,правда?...

кінець епохи під назвою "Осінь"

варто відзначити, що іноді осінь може бути навіть яскравою. навіть насиченою і густою.
ця осінь стала такою завдяки багатьом причинам і нюансам.

мабуть, саме час підвести ряд підсумків за епоху. ну що ж, почнемо.

По-перше, ця осінь насичена спілкуванням з Ліпою. Ліпа-це людина, до якої справді приЛіпаєш)хіхі)пасибі тобі,дівчинко-з-хтивинкою, що ти з*явилась)з тобо в мені багато що помінялось)

По-друге, ця осінь насичена чоловіками. Чоловіками, про яких я забулась і думати. Домінант, Містер Безпосередність, Старік Однокласник, Милий Силач, приставучий дядько на вулиці..ого,як вас багато. Стільки в мене ще не було одночасно. І за це дякую* Все таки приємно відчувати себе хоч трохи привабливою)

По-третє (можливо найголовніше) цієї осені-епохи на дно моєї карми знов впало зернятко насолоди) Це дуже символічно, хоча невідомо чим те зернятко зацвіте і якими плодами вродить. Що ж , будемо чекати,а час сам усе розставить на місця.

По-четверте, Веснушка і Шадоу реально мене тішать. Я дякую Богові за цих людей. І м*якість моєї душі належить їм віки вічні. Написала б амінь,але рука не підіймається. Було б дуже попсово.

По-п*яте, я саме в цю епоху зрозуміла,яка дорога мені моя сім*я, і як я не хочу її втрачати ніколи. Це,напевно,набуття досвіду,часу і розуміння. Я рада, що ще хоч якісь аксіологічні кризи зі мною стаються. Це все ж нові рівні і якісь досягнення.

По-шосте, я вирішила нарешті розставити хоч якісь крапки у житті. Хоча б у особистому. Ми розрулили ситуацію з Домінантом (хоча,насправді,там все значно крутіше,ніж здається,але то вже не передбачиш. дочекаємось 8 червня), тепер треба поговорити з Шадоу. На Панові-Зірці-З-Неба слава богу жирнюще краписько. Я рада цьому. Нарешті це хоч якісь розриви з бридким минулим.

Ну і по-сьоме. Виявляється,життя може змінюватись, але лише,якщо ми хоч трохи цьому сприяємо. Від бездіяльності народжується бездіяльність. І навпаки.

Дійте!
І вернеться вам вдвічі більше!
До нових зустрічей!

самоко(лу)пання і крапка

так болить,що аж нудить. кажуть, час дуже лікує. справді, час гарний лікар. але це все допоки ти сам не поріжеш шрами,які давно затягнулись. тоді болить так, що аж нудить.

-Ми просто хильнули лишнього,авжеж?
- Угу, - каже Домінант. - Трохи пошалили і всьо. Нагадали минуле. Може, нам не вистачало один одного. Все дуже складно. Пройшло багато часу,Іва. Ми змінились. Змінились обставини.
- Да, - кажу я разів 10.
Я ж і направду згодна з ним. Він має право на життя у якому мене не буде.
(Боже,Іва,що ти городиш?! В тебе ж он аж руки трусяться від усвідомлення того, що ти не можеш бути його! Дурна! Дурна! Ти ж жалкуєш! Господи, ти жалкуєш, курка тупа!)
- Хочеш спробувати ще моє тістечко? - він протягає мені на вилці шматочок.
Годує мене, як колись. Все, як колись. Але нічого не буде, як колись.
(Дурна Іва! Час не повернеться!Ніколи! Ти втратила свій шанс. А хтось його знайде.
Але ж ти не хочеш з цим миритись! Чого ти пристала до нього як п*явка?! Шо, знов закохалась? Мало проблем?)
Домінант переконує мене,що все у моєму житті складеться. Що воно не втрачене. Що у всьому є раціо. Що варто дихати на повні груди. Він не радить мені будувати логічні ряди. Радить жити серцем...
(Ти здуріла? Яке серце? Мало тобі? Тільки я! Тільки мною живи,зрозуміло?! В тебе дитина,Іва! Це відповідальність! Це безмежна відповідальність! КОЛИ ТИ ЦЕ ЗРОЗУМІЄШ,ІВА??!!)
В чомусь я погоджуюсь з ним, в чомусь-ні. Йому 21, він молодий і гарячий. У нього все попереду. Я не маю права, аніякого. Навіть на чверть його.
Він такий впевнений. Домінант поневолі. Впевнено керує автомобілем. Впевнено говорить. Впевнено дивиться мені в очі. Це найболючіше. Його погляд вбиває. Він ним одночасно вибачається за усе,що не може мені запропонувати, а з іншої сторони-чекає чогось у цьому погляді. Мабуть те, чого я ніколи не наважусь у нього попросити.
Отак і живем.

- Я боюсь, що образив тебе усім цим,Іва.
- Ні. Є поняття здорового глузду. Усе нормально. Між нами нічого не може бути,крім дружби. Усе добре, До. Зі мною усе добре.
(Яке добре,Іва?! Ти зараз здохнеш у цій машині від болю! Ти хочеш вискочити з неї прямо на ходу і кричати,безупинно,вічно! Ти ж ненормальна! Ти мазохістка! Більше ніколи,ніколи мене нікому не відкривай! Чула?! Я більше не витримаю. Я більше не маю сил...)

Нарешті ми прощаємось. (Нарешті? Сама себе чуєш? Ти ненавидиш цю хвилину,за те,що вона вас розлучає.. нарешті..блін.)
- І домовились, угу?
- Так,Іва.
- Ти мене не образив. Все добре. Я вдячна, що ти був щирим.
- Завжди будь ласка.
- І..ти ж знаєш. Я завжди рада тебе чути/бачити. Завжди.
- Окей. І не сумуй. Бо ти вже сумуєш.
- Я не сумую. Все буде добре. В кожного з нас.
Я розумію,що вже півхвилини тримаю його руку у своїх двох. Обережно відпускаю з жахом в очах. То це все?...

***
P.S.
-Веснушка, це називається душевна пустка. Так буває після сильного напруження.
-Іва,все буде добре. Все буде добре.
-Ета да.
***
P.P.S.
Нарешті крапка є.
Дуже жаль,що вона розміром з дірку у моїй душі. Але я рада, що вона хоч якась.
До дуже хороший і прекрасний, але він не мій.
Маленька Іва згортається у позу ембріона і дихає. Дихає часто,нервово, іноді з затримками. Маленька Іва фактично задихається у мені. Прийде момент, коли Маленька Іва точно помре.
І ми лишимось вдвох - Я (Іва Велика)  і моє Життя-Через-Край.
Боляче і добре одночасно.
Світ протиріч.
Мій світ.
Мій.
І не мій.
Частина забрана тобою.

після і до

Веснушка затягла мене до себе додому і посадовила дивитись фільм про аутистів. Чимось ми схожі з людьми з синдромом Аспенгера. Я теж боюсь того,що є всередині, боюсь зовнішнього. І ще, сьогодні я подумала-аутизм може бути різновидом синдрому мушлі. Або навпаки. Може ми з Ліпою навіть не здогадуємось про очевидне?...

Так хочеться,щоб хтось забороняв. Щоб хтось опікувався. Підтримував за руку. Відчиняв двері. Допомагав скуповуватись у магазині. Цілував повіки. Притискав міцно до себе і весь страх проходив.
В мене синдром недостачі емоцій.
Інтелектуальне голодування.
Дефіцит доторків.
Листопад і холод.
Іноді я думаю, що холод цей зовсім навіть не внутрішній. Зовсім-зовсім.
І мушля моя стає якась непевна, навіть немає де сховатись. Я вся розпростерлась-чіпайте,хто хоче. Так ніхто ж не хоче.

Завтра важлива зустріч з Домінантом. Купа слів і думок. Купа невирішених питань. І так добре і тепло від надії,що є всередині. Хай вона триває вічно.

не все так просто,як іноді хочеться. 

листопад і поцілунки

листопад і поцілунки

ми лежимо поряд на дивані і про щось говоримо, п*яні від вермуту і коньяку. я навіть не пам*ятаю про що. і я його цілую. Домінант на мій подив відповідає цілковитою взаємністю.
- Що ти зі мною робиш? - шепочу я йому в вухо, ніжно цілуюючи. - Чому ти не йдеш з мого життя? Чому ти так багато в моєму житті?
- Я не знаю. Не знаю. Ти була дурна, Іва. Ми були дурні. Ми були надто молоді. Господи, чого я не зустрів тебе зараз, у 21?! - майже ричить він і притягує мене до себе. Ніжно цілує в губи. - Ну чого так? Чого все так хуйово?..
- Не знаю. Не знаю. Не йди.
Домінант важко вдихає повітря і не йде. Обіймає мене так, що я відчуваю хрускіт кісток у попереку. Гладить мене по потилиці. Хм, заборонений прийом, але приємний.
- Ти пахнеш так само навіть через стільки років і подій, - каже він.- А я змінився. Я міняюсь.
- Ти не змінився. Не змінився. Зовсім. Ці доторки, ці губи, ці руки..я все пам*ятаю.
Я ніжно гладжу його по бровам, по обличчю, крепко тримаю за плече. З очей котяться сльози.
- Будь щасливим, будь ласка. Дуже тебе прошу. Ти на це заслуговуєш. Ти тільки на це і заслуговуєш. Я ж знаю. Пообіцяй, що знайдеш собі гарну дівчину і одного дня подзвониш мені і скажеш, що ти вирішив одружитися. А потім подзвониш і скажеш, що в тебе народився син. Чудовий, маленький Комочок Щастя. І я буду щаслива, правда. Тільки обіцяй,що так буде.
- Ох, Іва..- Домінант важко видихає моє ім*я і закриває своєю рукою мого рота. - Не говори так. Мені боляче.
- Можливо, ти найкраще з того, що було у моєму житті, - шепочу я, голосно сковтуючи біль і гіркоту. Обіймаю його так сильно як тільки можу і цілую у підборіддя.
Ні, ти не міняєшся. Для мене ти назавжди залишишся таким. Таким, який вмів захистити, і у руках якого всі замашки на панування згасають і не хочуть існувати далі.

Ми ідемо о першій годині ночі по вулиці. Періодично цілуємось. Господи, що ми робимо?Для чого я ятрю свої рани?! Чи це певний етап розкриття мушлі?! Ліпа каже, щоб я не копалась у собі. Як?! Звідки цей сьогоднішній поштовх? Невже через 4 роки я розумію, що не переставала відчувати до цієї людини таке сильне почуття?!
Купа питань крутяться в голові. Я тримаю Домінанта під руку. І мені так тепло і добре, що я готова розплистись і не збиратись до купи вічно, аби ця ніч не закінчувалась.
Ми п*ємо латте в Маку. Це приємно і збіса домашньо.
- Ти встигаєш додому вчасно?
Піклуєшся. Ти завжди про мене піклувався. Господи, це все так глибоко мене ранить. Глибше нема куди. Прямо в центр поля дартс.
- Встигаю.
Їдемо в таксі. Він обіймає мене і тримає за руку. Гладить пальцями по моїм. Я цілую його долоню.
- Будь ласка, будь щасливим. Добре?
- Добре, Іва. Добре. Ти теж. Ти ж ніколи не здаєшся, я знаю, - каже він, коли ми виходимо з машини.
- Приходить момент, коли хочеться скинути обладунки, - кажу я і цілую його ніжно-ніжно, разів п*ять.
- До зустрічі, До.
- До зустрічі, Іва. Бережи себе.
Машина від*їжджає.
***
я довго лежу в ліжку і не можу заснути. прокручую в голові моменти, смакую своїми губами, торкаюсь рук.  сьогодні він був весь на мені, у мені. Господи,я ж ніколи, ніколи собі цього не дозволю - повішати на когось свій життєвий тягар. І все це лише маленька казка посеред бруду, в якому я житиму вічно. І я дякую за неї. Плачу і дякую. Сама не знаю кому. Можливо,Всесвіту.
Мені сниться гарний еротичний сон у якому я продовжую те, чого не сталося.
Ранок добрий.
Ласкаво просимо у сьогодні. Нехай воно буде змістовним. 

кавове зернятко

кавове зернятко

Ліпа каже мені не засмучуватись. Каже, що все не так швидко, що багато хочу.
- Помоєму,хтось захоплюється, - каже вона і дивиться на мене і ніби глузує,і ніби радіє, і ніби сміється)
- Я не маю права захоплюватись, - бурмочу я собі під ніс, одягаю як ще одну шкіру на себе пальто і застрягаю у рукаві. Я така незграбна! У всьому. Вчора,наприклад,у мене разів 10 впала ручка. З нормальною людиною такого б не сталось.
- В наступному житті хочу бути чимось з води. Хоча б ставочком,- нию я в маршрутці. - Хоча б краплинку спокою і зосередженості, відчути усю радість буття.
- У минулому житті я була небом, - каже Ліпа. І ми мовчимо, кожен з нас обдумує сказане.

- Очікування теж частина подорожі, - пишу я Ліпі в соцмережі. Вона каже, що це найгірша її частина. Я покірно киваю,бо згодна. Хоча без очікувань подорожі були б дуже втомливими.
А ще стосовно захоплення. Ну хіба я маю право кимось захопитись? Особливо Містером Непередбаченістю - і - Декілька - Граней. Я можу захопитись музикою. Особливо сьогодні. Сиділа на конференції і просто захоплювалась музикою. Цілу годину. А ще переписувалась з Ліпою. Іноді, для умиротворення більше і не треба. Хіба ще ота філіжанка кави, що стояла поряд і наповнювала мене зранку,як розбитий старий горщик.
І в каві мені трапилось зернятко.
Ліпа казала,що якби я його ковтнула  в мені б виросло дерево.
Цікаво,а чи було б воно гарним?...
Бо справжнє моє дерево доживає своїх віків. Осипається предковічним листям, струшує стародавню кору і готується,готується,готується переродитись як фенікс. Але не перероджується.Не перероджується.
Я зжимає зернятко у руці і думаю.. Дуже жаль, що я не можу засіяти його в душі заново.
Але це вже інша історія. Інша епоха думок.
А поки що зернятко мені мило усміхається і просить погрітись у долонці. І я погоджуюсь.
Так тепло від того,що комусь теж потрібне твоє тепло...

Ліпа, осінь і я

Ліпа, осінь і я

ніколи б і гадки не мала, що хвора осінь може йти такими семимильними кроками. сьогодні особлива осінь - іде дощ, гарні сутінки і бажання горіти зсередини. щось накшталт вогника чи вогнища,як першоджерела розвитку всесвіту. можливо, свого власного всесвіту.
Ліпа підтримує мій всесвіт. Каже, що він багатий і цікавий, хоча я так не вважаю. Вона махає своєю чудовою голівкою заперечуючи мені у цьому. Дивиться на мене хитро-підозріло і слухає викладачку. Якби не навчання ми б з Ліпою мали багато часу для вина, розмов і теплообміну.

листя на деревах нагадує останніх із могікан. зима потроху вривається холодним вітром у мерехтіння сутінок. хоча і листопад, але чимось він добрий.
- Дай сюди руку-кажу я.
- Тримай - відказує Містер Безпосередність.
- Хм. Гарні-гарні руки. Мозолясті. Працьовиті.Мужні.
- Ой,та ладно. Це все?..
- Ні я ще трохи в хіромантії розумію.
І ми говоримо про дурниці, сміємось. В нього дуже щира посмішка і гарні очі. Хоча він рідко на мене дивиться. Сьогодні хвилин 5 трусив ногою, а потім вперся нею у парту, ніби утворивши психологічний бар*єр. Ох, Містер Безпосередність! Ви можете мені розповідати про вашого трудовика, про забіги на десятки кілометрів, про вашого товстенького друга, про учнів в училищі, про плани і лабораторні, про тренажерні зали і турніки, про викладачок, що ведуть себе як меблі і емоціональні вампіри. Але ж я ще той дурнуватий психолог. Я просто спостерігаю, як ви соромитесь,коли кажу,що в вас гарні руки, як ви теребите руку,коли говорите. З цього можна зробити лише 2 висновки - або вам нудно зі мною, або ви мене боїтесь. Дуже переймаюсь, шоб це був не перший варіант.

Шадоу дивиться мен в очі.
- Ну і що? Якщо це справді чоловік - він буде слухати що завгодно. Що б ти не говорила.
- Угу. Якраз. Вже і знайшовся такий больний,- бурмочу я.
- Ну больний не больний, але справжній. Не те шо Пан Зірка-З-Небес.
- Ну да, - я гірко зітхаю, сплітаю пальці рук і дивлюсь на річку,що тихо пливе. Я думаю, що в наступному життя дуже хотіла б бути річкою. Щоб оттак віддатись вітрові і плисти,плисти,плисти..і ні про що не думати.
- Іва, ти маєш почекати і розібратись у цьому всьому. Ще надто рано. Сонце ще червоного кольору. Дочекайся хоча б повного світанку,- каже Шадоу і обіймає мене.
Я дякую долі,що він в мене є. Кращого друга Всесвіт не міг мені дати.


День закінчується, і на душі стає вогко,як під дощем. Що принесе завтра?.. Хотілось би, щоб ця теплота не закінчувалась. Так хочеться,щоб серце завжди було вогнищем біля якого можна погрітись. І щоб ця клята мушля тріснула навпіл!..Де ти, Герой-Мого-Часу, що буде здатний на це..?

Дощ скрапує на вікні і стукотить. Я відчуваю час. Його плинність і шурхіт. У машинах, вітрі, повітрі, стукоті свого серця. Час-всюди. Моє альтер-его дістає піщаний годинник, перехиляє його і сварить мене. Я знаю, знаю. Але вірю,що піску в мене ще багато. Киваю зі вдячністю за турботу з його сторони і повертаюсь у реальність. У реальності бридко і нудно.
В такі хвилини я пишу Ліпі і вона розвіює мій неспокій. Я рада, що вона в цьому, мому всесвіті.

Містер Безпосередність не пише. Ну що ж!
Carpe diem! І я трошки його відкусила..)

можливо,це був найкращий день у моєму житті..^^
я говорила з чоловіком,я торкалась до чоловіка, я усміхалась чоловікові,я шуткуваоа з чоловіком, я дивилась в очі чоловкові,я казала чоловікові,що він темпераметний, я розповідала чоловікові про Іваницьку..
боже,скільки приємних перейдених граней за один день...
в такі моменти життя не здається таким сірим і буденним. жаль,що таке буває лише раз. хорошого потроху. і за це..СПАСИБІ..^^

хочеться голосу
густого крику небес
без павутини в горлянці
і очей,піднесених вгору.
хочеться бути з тобою,
хочеться бути без.
хочеться розчинитись

у напівпрозорій склянці.
щоб отримати фору.
календар не рахує днів,
не приманює кольрами.
дивні голоси уві сні
малюють мені слова.
вся оце непотрібність,
неохопленість,що між нами.
ти потрібен мені.
так потрібен мені.
усе інше-смішна мішура.

ти-моя неприступна гора,
я-твоє сонце в вікні.

'13