кавове зернятко
Ліпа каже мені не засмучуватись. Каже, що все не так швидко, що багато хочу.
- Помоєму,хтось захоплюється, - каже вона і дивиться на мене і ніби глузує,і ніби радіє, і ніби сміється)
- Я не маю права захоплюватись, - бурмочу я собі під ніс, одягаю як ще одну шкіру на себе пальто і застрягаю у рукаві. Я така незграбна! У всьому. Вчора,наприклад,у мене разів 10 впала ручка. З нормальною людиною такого б не сталось.
- В наступному житті хочу бути чимось з води. Хоча б ставочком,- нию я в маршрутці. - Хоча б краплинку спокою і зосередженості, відчути усю радість буття.
- У минулому житті я була небом, - каже Ліпа. І ми мовчимо, кожен з нас обдумує сказане.
- Очікування теж частина подорожі, - пишу я Ліпі в соцмережі. Вона каже, що це найгірша її частина. Я покірно киваю,бо згодна. Хоча без очікувань подорожі були б дуже втомливими.
А ще стосовно захоплення. Ну хіба я маю право кимось захопитись? Особливо Містером Непередбаченістю - і - Декілька - Граней. Я можу захопитись музикою. Особливо сьогодні. Сиділа на конференції і просто захоплювалась музикою. Цілу годину. А ще переписувалась з Ліпою. Іноді, для умиротворення більше і не треба. Хіба ще ота філіжанка кави, що стояла поряд і наповнювала мене зранку,як розбитий старий горщик.
І в каві мені трапилось зернятко.
Ліпа казала,що якби я його ковтнула в мені б виросло дерево.
Цікаво,а чи було б воно гарним?...
Бо справжнє моє дерево доживає своїх віків. Осипається предковічним листям, струшує стародавню кору і готується,готується,готується переродитись як фенікс. Але не перероджується.Не перероджується.
Я зжимає зернятко у руці і думаю.. Дуже жаль, що я не можу засіяти його в душі заново.
Але це вже інша історія. Інша епоха думок.
А поки що зернятко мені мило усміхається і просить погрітись у долонці. І я погоджуюсь.
Так тепло від того,що комусь теж потрібне твоє тепло...
Ліпа каже мені не засмучуватись. Каже, що все не так швидко, що багато хочу.
- Помоєму,хтось захоплюється, - каже вона і дивиться на мене і ніби глузує,і ніби радіє, і ніби сміється)
- Я не маю права захоплюватись, - бурмочу я собі під ніс, одягаю як ще одну шкіру на себе пальто і застрягаю у рукаві. Я така незграбна! У всьому. Вчора,наприклад,у мене разів 10 впала ручка. З нормальною людиною такого б не сталось.
- В наступному житті хочу бути чимось з води. Хоча б ставочком,- нию я в маршрутці. - Хоча б краплинку спокою і зосередженості, відчути усю радість буття.
- У минулому житті я була небом, - каже Ліпа. І ми мовчимо, кожен з нас обдумує сказане.
А ще стосовно захоплення. Ну хіба я маю право кимось захопитись? Особливо Містером Непередбаченістю - і - Декілька - Граней. Я можу захопитись музикою. Особливо сьогодні. Сиділа на конференції і просто захоплювалась музикою. Цілу годину. А ще переписувалась з Ліпою. Іноді, для умиротворення більше і не треба. Хіба ще ота філіжанка кави, що стояла поряд і наповнювала мене зранку,як розбитий старий горщик.
І в каві мені трапилось зернятко.
Ліпа казала,що якби я його ковтнула в мені б виросло дерево.
Цікаво,а чи було б воно гарним?...
Бо справжнє моє дерево доживає своїх віків. Осипається предковічним листям, струшує стародавню кору і готується,готується,готується переродитись як фенікс. Але не перероджується.Не перероджується.
Я зжимає зернятко у руці і думаю.. Дуже жаль, що я не можу засіяти його в душі заново.
Але це вже інша історія. Інша епоха думок.
А поки що зернятко мені мило усміхається і просить погрітись у долонці. І я погоджуюсь.
Так тепло від того,що комусь теж потрібне твоє тепло...
Немає коментарів:
Дописати коментар