спогади-роздуми-підсумки

останнім часом стає дуже важко згадувати. цей процес починає нагадувати страшенний зубний біль, який викликаєш сам. Сам того не бажаючи. але без спогадів життя не могло б бути повноцінним. Вони - це те, що часто гріє, дає надію на щось краще, дозволяє робити певні повтори, повернення (чи як каже Ліпа флешбеки). мої спогади прекрасні, повні, насичені. навіть не тільки пов*язані з цим роком. це дуже тішить. хоча, коли я задумуюсь над прожитим, то відчуваю себе 40-річною жінкою, з дурним досвідом, з лишніми моментами, з зайвими думками і переживаннями. але це моє пережите життя, мій достаток. мій багаж, який доведеться тягнути і тягнути за собою. важко бути психологом і колупатися в собі, увесь час розбирати себе на цеглинки, перебирати, перекопувати, роздумувати, шукати проблеми, розбиратися у них. важко бути недолугим письменником, коли не знаєш, як усе це описати гарно, образно, нетрадиційно. іноді хочеться народитися зовсім іншою людиною, стати звичайною, серединкою на половинку. не мати дурного внутрішнього світу, жити статично, забути про динаміку, забути про високі поняття і моралі. просто бути звичайнісінькою людиною, жити собі в цьому світі, а не десь у якомусь своєму, незрозумілому, замкненому, відстороненому, але рідному, теплому і приємному. іноді хочеться, так як і усі в моєму віці зустрічатися з хлопцем, спробувати жити разом, будувати сім*ю, будинок, чекати дитину, купляти техніку, збирати гроші на машину, готувати сніданки, обіди і вечері, чекати з роботи, їхати у відпустки, збирати магнітики на холодильнику, піти на випускний сина і доньки, зустріти першу пенсію в ресторані, жити довго і щасливо...
але,Іва,це тобі може лише наснитися або мріятися. в твоєму житті на це лежить табу. ти пережила багато з цього, але не так,як хотілося б. то твоя помилка і твоя вина. ти зламала життя не лише собі, а і своєму синові. ти лишила його без батька. ти зламала життя своїм батькам, коли на їхні шиї переклала свої проблеми. ти зламала життя усім, хто тебе оточує. ти - це своєрідна машина для зламу. все, до чого ти доторкаєшся глибше ніж просто до серця - помирає. твої руки-це ножі, що встромляються у дорогих тобі людей і поступово, дуже повільно їх вбивають. ти кричиш їм, щоб вони зупинились. але твої руки живуть окремо від тебе і не чують, або ж не хочуть чути. це твоє прокляття. або твоя дурість і невміння. невміння дорожити тим, що є. невміння берегти те, що справді дороге. невміння тримати біля себе людей. невміння жити. Іва. Ти не вмієш жити...***

Через 2 дні Новий Рік. Всього 2 дні. У Іви зовсім немає новорічного настрою і бажання святкувати. Після останніх подій вона вбита морально. Дніщє засмоктує її все далі і далі. Вона знайшла свою мушлю, гарненько її почистила і залізла знов. Іві незвично, але приємно повернутись у знайоме місце. Скоро знов почнуться книги, думки і чай. Так завжди у мушлі. Час там-не головне. Головне-зміст. Тепер Іва буде слухати себе, вслухатися в себе. Шукати глибину і дно. Для того, щоб зрозуміти себе потрібно ступити на дно. Іва поки що парує у повітрі і не знає, де те дно шукати. Але мушля їй допоможе, вона у тому впевнена.
У цьому році не сталося, за виключенням небагатьох речей, нічого аж надто особливого. Цей рік для Іви був важким. Навчання з маленькою дитиною, сварки через гроші з Паном-Зіркою-З-Небес, напруження у родині, багато хвороб, вступ до Дніща, противні викладачі, сумне літо...
Але натомість була шалена осінь. По-перше, ми з Ліпою знайшли одна одну. Це велике відкриття. Наше спілкування принесло мені багато-багато нового. Разом з нею ми знайшли Іву Велику і Маленьку Іву, маскуліноцентризм, філософію мушлі, біньє і багато іншого.Усього і не згадаєш. Ліпа, пасибі тобі.

По-друге, цієї осені з*явився Домінант. З*явився, заполонив і відійшов. І це тепер триватиме вічно. "А ти менше думай", - каже мені він. Менше думати про нього. А ще менше про "нас". Але Домінант став каталізатором вилазки з мушлі. Тепер, коли прийшов час відірвати себе від нього, Іва повернулась назад у неї, щоб не заважати нікому жити. Іву страшенно тягне до До, але мушля її врятує. Вона вірить.

По-третє, цей рік став своєрідним оновленням. Іва ходила до друзів, бачила нових людей, пізнавала нове. Іва вийшла з мушлі і зачіпала руками нові речі, читала нові книги. Це велике зрушення посеред статики, але варто їх припинити. Тому що вони приносять Іві біль. І у Іви розверзаються старі рани, шрами, порізи. І з*являються у душі різні восьминоги, що давлять боляче-боляче. 

ну і по-четверте, Іва нарешті зрозуміла, що таким як вона, дорога до щастя назавжди закрита. бо ті, хто раніше завдавав людям багато нещастя, хто плював на почуття інших, хто не боявся втратити, хто міг кинути і піти, хто був холодним у серці-той не заслуговує на щастя. Іва розуміє, що проблема навіть не у дитині, навіть не у зрості, красі і її вазі. Проблема у Іві і її минулому. Проблема у тому, що колись Іва робила людям боляче, а тепер має бути боляче їй, бо світ має вигляд кола. І життя-це також коло. Те, що ти зробив, повернеться до тебе. Тепер Іві потрібно спокутувати гріхи, терпіти і доживати віку з цим пекучим болем усередині. Доживати одній і чекати, що хтось нарешті прийде і забере її назавжди туди, звідки уже не вертаються. Іва готова з цим змиритися і продовжувати рух. Бо іншого виходу у неї нема.

Велика Іва дивитися на різдвяну ялинку, в*яло усміхається і думає, що самотність - це не коли сама. Самотність - це коли багато людей, а здається ніби кімната пуста. І немає нікого, хто б цю самотність розвіяв як міф. Або просто його немає у цій кімнаті, бо він у іншій, за сімома замками. у іншій галактиці, або просто не існує впринципі. Великій Іві хочеться втратити розум і жити, як овоч. Бо важко усе розуміти і при цьому бачити, що нічого не вдієш.

Хочеться вірити, що до усього можна звикнути. І наступний рік не буде новим,  а просто допоможе жити з тим, що уже є. Просто дасть можливість пристосуватися і не відчувати їдкий безперестанний біль.
Ця зима видалась не такою, як хотілось би. Але що маємо, те маємо. 

Любіть близьких, бережіть їх, вмійте чекати і досягати, старайтесь жити без конфліктів з дорогими людьми і з самими собою. Вірте у краще, шукайте і знаходьте. Відкривайте нове, смакуйте тепле, читайте цікаве. Кохайте щиро, не відпускайте людей, які допомагають дихати, обіймають, цілують, підтримують, завжди поряд, завжди розрадять. Не лишайте людей, які надійні, які приносять у життя спокій. Любіть за душу, а не за тіло. Тримайте за душу, а не за руку. Народжуйте діток, створюйте сім*ї, шукайте коханий. І нехай у всьому буде вам щастя!

З наступаючим Новим Роком! 

народження Домінанта, нової надії і дніща

Поки Велика Іва п*є гарячий чай і відновлює сили, можна писати. Думаю, вона не дуже розізлиться.

Тиждень тому, всередині Великої Іви крутилося відчуття  біди. Відчуття десятків восьминогів, що присмоктувались і душили, своїми слизькими щупальцями проникали усюди і давили, давили безбожно, як виноград на вино. Душа Іви стікала незрозумілою кров*ю.
Вчора вона пішла до Домінанта. Знов повелась,як на манівець, як метелик на вогник. Бо це дійсно наче ритуал самоспалення, самобичування, самовбивства нарешті. Але Велика Іва ще та моральна мазохістка, вона любить себе їсти. Вона завела маленького монстра всередині себе. Його ім*я-Нереальна Любов. Вона годує цього монстрика, гладить його, цьомає, а монстрик її їсть. Але Іві приємно, бо це куток її душі, у якому приємно навіть попри біль.
Іва уникала Домінанта майже увесь вечір. Носила його піджак, курила з ним одну сигарету на двох, тримала його за руку. Але душевно намагалась вкритись щитом, щоб не дати нанести собі незаліковні рани. І в останній момент здалась. Рухнула. Розбилась. Дозволила знов залізти.

Дозволила танцювати танець опів на п*яту ранку, посеред вулиці, без музики.

Дозволила гріти руки і вгощати кавою.

Дозволила знов говорити про "ми".

Дозволила собі говорити про справжні свої почуття.

На радість До був п*яним і,мабуть, зараз уже нічого не пам*ятає. Ні розмов про вічне, ні гарячих поцілунків і одного у вушко, ні розмов про прощальний секс.
Усе це дуже важко і водночас..водночас Іві дуже хочеться, щоб До так з*являвся. Щоб хоч деколи до нього доторкнутись, відчути його сильні руки, одягнути його річ і просто відчувати його запах. Іва вмирає і знов народжується, коли До поряд. Це як певний обряд. Як певна симфонія без початку і кінця. Це як Інь і Янь, які розкололись і стали існувати окремо, завдаючи один одному безмежного болю.

У всьому цьому, дивним і водночас цікавим було те, що Іва увесь вечір говорила про філософію, психологію і людину вцілому. Іву слухали і махали головою. Погоджувались чи суперечили. До обіймав Іву і вона могла все. У той момент вона могла все...

- Іва я не готовий. Але я вірю, що все можливо. Колись я стану поміркованішим.
- Тільки в моїх мріях...
Домінант закриває мені пальцем рота і цілує. Так класно і водночас ніби опік четвертого ступеня. Я не можу відпустити його, він-мене. Але ми прощаємось, бо так треба. Так треба. І все. Без лишніх слів.

Іва опускається на підлогу, що встелена фото з минулого життя. Перебирає їх. Одні рве, інше відкладає. Сльози її зовсім тихі і прозорі. Іва знов опускається на дніщє. Думає, де залишила свою мушлю. Тепер так жити не треба. Варто повертатись до того, що було. Життя назовні-це як смерч, що засмоктує і не вертає назад.

Це було так метафорично. У Іви народилась велика надія і водночас народилось нове дніщє. А ще в цей день 22 роки тому народився До. Все змішалось, як фарби. Фарби на картині сюр.

Іва допиває чай. Я зупинюсь.
Але надія не зупиняється. Монстр теж. Не знаю, наскільки йому вистачить поживи.

З наступаючим неНовим Роком, часом безнадійних надій і дніщ!
Йо-хо-хоу...

минуле минуле

знаєте,минулий час-така дивна річ. і дуже страшна. коли обертаєшся назад і хочеш до чогось доторкнутись, то минуле одразу розпадається на 2 види: минуле тепле і минуле болюче. І добре, якщо ти вчасно можеш віддерти руку і не доторкнутись до останнього. Але якщо вже торкнеш,то, як правило, навіть тепле сьогоднішнє не допомагає.

   І сталось так, що Іва Велика не встигла відірвати руки...
***
Складається враження, що надворі зовсім навіть не грудень, а гарний березень, чи то навіть початок квітня, коли хочеться починати жити заново. Я деноді надіюсь, що врешті решт зможу почати життя заново, зможу себе переконати, що ще не все втрачено. Можливо, це буде не так швидко. Можливо, цього зовсім не буде. Я не знаю. Я не Бог, щоб вирішувати долю.
Так би хотілось, щоб був той, ким можна було б передавати послання Богові...

Наші посиденьки з Ліпою давно не реалізувались. Пари на магістратурі скінчились, ми майже не бачимось. Я втрачаю тонку лінію прекрасностей, пов*язаних з Ліпою. Мені не вистачає філософії, розмов про плинності, аполонів і третіх сортів, дивне життя, чай з імбирем і каву з корицею, про шалені піднесення, заквітчані осені, кострубаті пори року, абсолютні дніща, неможливий розвиток, про тупікові ситуації.. Ех. Я надіюсь, що все ще може змінитись. Я надіюсь. Як остання дурепа. Таке враження, що надія - це все, що в мене лишилось, все, що я маю. Я тримаю її як повітряного змія, що дає мені хоч якусь упевненість в тому, що я можу доторкнутись до неба. Хоча б у такий спосіб.
А ще є Домінант. Домінант, який не дає мені спокою, навіт тоді, коли відсутній у моєму житті. Я чому увесь вільний час думаю про нього. Про те, що могло б бути. Про те, як добре могло б бути. Іва Велика мене сварить і каже, що я дурна. І я згодна з нею. просто так важко примусити душу не вірити, не надіятись, не мріяти. Краще б вже зовсім жити в іншому вимірі, ніж оце.
Ми з ним дуже близько, одначе й дуже далеко. Ніби вишні, що ростуть на одній гілочці, на одному хвостику. Але ж доторкнутись одна до одної не можуть. Тільки через вітер або порух гілки. Отак і в нас.
Ми не можемо бути разом. Ми не можемо бути "ми". Є Я-Іва, і є Домінант.
І це два різних життя. Дві різних площини. Дві паралелі, що ніколи не перетнуться.
Єдине, чого я дійсно хочу - це хоча б бачити його зрідка. Просто знати, що він щасливий, направду щасливий, бо він того заслуговує. Я знаю точно.
Тільки з плином часу і розумінням його кінечності, починаєш бажати людям справді щастя. Справді теплоти і щирості.

Эти волосы взял я у ржи,
Если хочешь, на палец вяжи -
Я нисколько не чувствую боли.

С.Есенин

дратування Іви

все частіше у житті Іви з*являються колишні однокласники. І всі вони страшенно дратують. Кожен з них хоче побачити Іву. Мабуть, всі вони думають, якщо у неї є дитина, то як доповнення виросли роги, хвіст і стало синім волосся. Ну чи які там ще мутації. Таке враження, що народження дитини - це якесь смертельне захворювання, яке може передаватися повітряно-крапельним шляхом і мати жахливі наслідки. Таке враження, що якщо ти виховуєш дитину сама - це страшенно лячно, гріховно, жахливо і взагалі аморально.
Люди!
Уявіть собі, я в кайфі від того, що маю. Попри усю важкість і,деноді, бажання кинути все і не іти далі - я люблю усе те, що в мене є. Я кайфую від того. Так, у мене немає чоловіка. Так, у мене є дитина. Так, можливо це-все, що у мене взагалі буде. Але, розумієте, в мене вже ЩОСЬ є. і це ЩОСЬ такееееееееееее велике...і тепле. Воно набагато більше за мільйонні рахунки, за автомобілі, за круті можливості. Воно реальне. Я можу обійняти його і доторкнутись. І мені пофіг, що ви вважаєте інакше. Все рівно, ви ніколи не залізете в мою голову. А в мою душу-тим більше.

Мене страшенно дратує той факт, що суспільство на таких, як я, накладає ярлики. Отак, якщо маєш дитину і виховуєш її сама - ніщо інше, як шлялась, нагуляла, звабила когось і т.д. Ніхто не хоче ні у що заглиблюватись. Ну справді, чого я. Ми ж живемо у світі психологів і фотографів. Мої балачки пусті.
Мене дратує той факт, що батьки деяких хлопців сприймають таких, як я, як жінок, що нарешті знайшли на кого повішати свою обузу. Дорогенькі! Особисто я не шукаю чоловіка лишень через те, що не можу дозволити собі таку розкіш - повісити на когось свої проблеми. І якщо навіть знайдеться такий божевільний, то аж ні в якому разі я не дозволю йому розгрібати МОЇ проблеми. І не дозволю йому брати їх на свої плечі. Це для мене надважливо.
І ще одне. Мене страшенно дратує, коли люди лізуть з дурними питаннями типу "як ти пережила розлучення?", "важко бути самій?", "чого ви розійшлись?", "навіщо було одружуватись і потім розходитись?", "ненавиджу такі ситуації і хочу щоб в мене такого ніколи не сталось".
Господи! Спробуйте самі, так враження яскравіші. Ато словами всього не передати. Особливо мого обурення в таких ситуаціях.
Загалом, я просто хочу, щоб цей стереотип нарешті зламався. Я не кажу, що всі жінки такі, як я тут пишу. Справді, більша частина дійсно хоче просто знайти чоловіка і батька. І просто віддати йому частину своїх проблем.
Але є і ми. Ті, хто в першу чергу шукає друга і тверде плече, обіпершись на яке, можна продовжувати боротися далі.
Я все сказала. 

Велика Іва сміється, Домінант і Новий Рік

- Веснушка, я все ще на щось надіюсь. Надіюсь якось безбожно, бездумно. Думаю про це увесь вільний час. Малюю картинки. Створюю моделі. Я довбанута, да?
- Не знаю, Іва. В кожного з нас свої дивності і це вважається нормальним.
- Я ж не маю права вже ні на що надіятись. Мені сказали прямо, а я досі не можу заспокоїтись. Я ж тіки змогла втихомирити у собі бурю. І от, відчуваю, вона знов наростає.
- Чого це ти не маєш права надіятись?! Чоловіки непостійні істоти.
Ми сидимо в гуртожитку і дивимось гарний і теплий фільм про сім*ю та вільну жінку. "Посмішка Мони Лізи". Веснушка зробила мені чай з лимоном, нарізала сала з хлібом. Студентські будні, що тут скажеш. З нами ще є Нала. Нала-цікава дівчинка-смуглянка. Ми також дружимо з першого курсу. Ми регочемо, спілкуємось, згадуємо різні моменти. Це виглядає чудово. В такі моменти я навіть забуваюсь, шо в мене купа проблем.

***
Велика Іва дуже спокійна і вже давно. Її нічого не турбує з тих пір, як Іва Маленька зійшла з дистанції, а зернятко стало квітнути. Хоча, глибоко всередині неї існує оте невидиме грайливе відчуття, що пов*язує її з Домінантом. О, Господи!..Складається враження, що це триватиме усе життя, усю вічність Іви. Це мучить її, це вбиває її, але водночас це так приємно мріяти про нього...! Думати про нього. Обмацувати різні думки. Будувати якісь нереальні надії. Іва Велика свариться сама на себе за безглуздість усього цього. Можливо, колись вона навчиться не будувати цих нереальних історій. Але Домінант час від часу з*являється у її житті і тому це важко забути про нього раз і назавжди."Мабуть, це карма",- думає Велика Іва, допиває ром, сковтує дуже гірко і голосно. Складає руки на грудях і стримує холодні сльози в очах. Велика Іва-раціоналістка. Вона знає, що холодний розум підказує їй: нічого не буде. Анічогісінько не буде. Це факт. Тому варто заспокоїти себе і жити далі. Просто дихати і жити. І дякувати Богові і за те.

***

До Нового Року залишилось 13 днів. Знов це магічне число. Воно мене переслідує останнім часом. 13 днів..Скоро 2014. Рік, що минає, був не надто гарним. Усе, що було в ньому хорошого-це осінь. Навіть жовтень. Малесенький відрізок часу, наповнений емоціями і барвами. Один серед 12 місяців. Отак і життя проходить. Плямка на великому безбарвному фоні. Я навіть не знаю, чи варто щось підсумовувати. Хвороби, проблеми, сварки, розчарування, неприємності і малесенька жменька гарних спогадів - усе це 2013 рік.
Маю надію, що рік прийдешній принесе хоч щось краще. Я так хочу вірити, що заслуговую на це. Що заслужила нарешті на це. А поки, я просто хворію, просто п*ю чай, просто пишу в блог. А всередині просто мрію. Про різні різні речі. І навіть Велика Іва з мене сміється...) 

життя як функція

відповідно до подій, які тебе оточують завжди можна отримати позитивні чи негативні емоції. важко передбачити, що буде далі, але завжди діє принцип спадів і підйомів. вірним доказом є наші з Ліпою життя, де саме життя нагадує функцію, чи як там - графік, коли малюють хвилясті лінії. І от поки ти на підйомі, на вершинці хвильки, спад уже малюється, він буде в будь-якому випадку. Це нормально. І з цим потрібно навчитися жити. Одначе і, коли ти на самому дні, майже у безвиході і стресі, агонії і відчуженні - твій підйом уже став лінією і це лише справа часу, коли ти на нього піднімешся.

Ця зима почалась зі страшенного спаду. А потім і дніща. Зі страшеннях переживань, додумувань, передумувань і нервів. Веснушка досі ще на мене зла. Зернятко ж насправді просто розквітло всередині, а ще й трошки захворіло. Добре, що квіти не переросли в плоди. Бо тоді було б більше клопоту. Надіюсь, Новий Рік, свята, теплості  і мандіринки вилікують зернятко і з ним все буде добре. Тім уже здоровий, хоча Стариган Кашель ще його зовсім не відпускає. Але я вірю, що просто потрібен час. І тоді мій маленький Тім знов зможе бігати і реготати, реготати і бігати. І не бути хворим.

    Домінант довго мовчав. Вчора подзвонив і запросив на свій День народження. Я тільки змогла нормально заспокоїтись. Тепер знову думаю, для чого він усе це робить. Ми ж домовились, що просто друзі. Такі,як раніше. Раніше ми не ходили один до одного на дні народження. Раніше ми просто спілкувались. Не знаю, що піднесе мені зима, і чи буде вона такою, як осінь. Велика Іва читає Ремарка, смакує кальвадос і ром. Я читаю Муракамі, п*ю чай з лимоном і лікуюсь. Ми робимо з нею різні речі, але носимо в серці одну дурну надію. Надію, пов*язану з Домінантом. Яку дивну, нездійсненну надію, надію, яка ніколи не стане реальністю. Але вона є, і позбутись від неї неможливо. Навіть після того, як тобі сказали усе прямо в лоб. Цю надію, мабуть, навіть куля б не вбила.Я не знаю чому вона така живуча і що її тримає в мені. Не знаю.

Іва Велика сумує за Івою Маленькою. Вона часто з щемом у серці згадує події того дня. Але те, що сталося, уже не повернеш. Тому їй доводиться миритися з реальністю і рухатись далі у напрямку до життя. Життя з усіма його спадами, дніщами і підйомами. Життя з усіма його легкостями і важкостями, барвами і сірістю, сонцями і дощами, піснями і криками, коханням і ненавистю, болем і приємностями, теплом і холодом, буденністю і святами, бунтами і затишшями, друзями і ворогами, мріями і раціо.. Життям з усіма його гранями і кордонами, призмами, переливами, перегуками... До свого життя. До мого життя. До нашого з нею життя.
Нам треба боротися, бо ми не маємо іншого виходу.

Зима. Будь чарівною!..

спогади Великої Іви

коли з*являється вільний час і приходить спустошений холодом вечір,Велика Іва віддається солодким митям спогадів. У цей час вона лягає на пусте ліжко, кладе руки на живіт, відчуваючи, як він підіймається та опускається від дихання. Закриває очі, пригладжує волосся і згадує.
в житті Великої Іви було небагато моментів, які б хотілося приємно мацати ще і ще. Це короткі спогади зустрічей з Домінантом, платонічні відносини з Шадоу, прикрі помилки і милі бридкості з Паном-Зіркою-З-Небес, миті спілкування з Ліпою, теплі і щирі меморіс з Веснушкою. Ось, ніби і усе. Не таке вже й велике згадування. Іва Велика відкриває очі і знов аналізує. Це її покликання.

Кожен з чоловіків, які були у Іви Великої, думав, що вона повернеться. Ну, тоді ще також існувала і Іва Маленька. Але якраз таки Іва Велика звикла йти не повертаючи голови назад. Зараз вона розуміє, що в тому не було нічого правильного. Нічого вірного. Хоча, час не повернеш. Він іде. Час осипається навколо нас. І ввечері, коли зовсім тихо, коли стіни дихають морозним повітрям, а небо мовчки дивиться на Всесвіт, дуже добре чути, як шумить пісок часу, пісок вічності, що з кожною секундою закінчується.

У Іви Великої не так багато друзів. Вірніше сказати, їх у неї зовсім небагато. Всі вони-окремі мікрокосми, мікровсесвіти, мікросвіти, мікробезкінечності, мікровічності у житті Іви. Всі вони наповнюють її якісно новими фарбами, зернинами, деревами, зірками, глінтвейнами, цигарками, розмовами, філософіями, простирадлами, душами, спогадами..Спогадами.
Велика Іва здригається так, ніби натрапила на щось дуже важливе. Так здригаються, коли вколюють голкою палець. Іва розуміє, що її друзі-це єдине,що наповнює її спогадами. Єдине, що дає їй можливість мати отакі вечори. Приємні вечори. Вечори-светри, вечори-пледи, вечори-терпкі вина.

Іва міцно притискає свого синочка, цілує його у скроню. Температури ніби немає. Він сопе носиком, спить і, напевно, бачить щось гарне, бо ледве усміхається. Велика Іва думає, що Тім-це її найкращий спогда, здатний перевернути усе в її особистому мікрокосмі.Іва падає на коліна, дякує Великому і лягає спати.

P.S.Пасибі Тобі, Боже, що маю можливість отак написати і вірити, що то є моє щастя. Більшого не треба. 

початок зими,хвороб і магії

Інколи приходять дивовижні моменти прозрінь. Для них, звичайно, треба опинитись майже на лезі ножа, над прірвою у житі і все таке. Але. Воно того справді варте.
Велика Іва нарешті може бути спокійною. Зернятко зникло і більше не з*явиться. Натомість, його замінили дивні хвороби, що примушують нервувати і думати про різні дурниці. Хоча, це навіть простіше.
Дні йдуть то дивно швидко, то дивно повільно. Останнім часом стало дуже холодно і некомфортно. Велика кількість одягу, наче велика кількість непотрібних карм, що сковують душу і не дають їй вільно рухатись. Ліпа каже, що в зими є своя чарівність і магія. Магія створювати щось нове. Не знаю, з чим це пов*язано, але справді, сніг завжди наштовхує на оцю банальну чистоту листа, його цнотливу білизну. Тобто, іншими словами, можливість щось змінити або ж створити нове. Ми, звичайно ж, по своїй необізнаності, чи то пак, дурості, не ловимо цей шанс, залишаючи його мерзнути і вмирати, десь на підвалинах нашого нового життя. Дуже жаль. Дуже жаль. Багато чого могло б бути набагато кращим і магічнішим.

Ми з Ліпою мріємо про щось краще, про щось, чого ми справді заслуговуємо. Ми посилаємо бажання у Всесвіт, а він поки мовчить. Дивний Всесвіт.
Ліпа говорить, що усе написане-збувається.
Тож нехай ця зима почне бути дивовижно цікавою і тремкою, жагучою і обпікаючою, хвилюючою і святковою, яскравою і незабутньою, милою і прекрасною, сніжною і ялинчастою, з вогниками і вогнищами, ніжною і сильною, естетичною і п*яною, щирою і мушлистою, коханою і неочікуваною, святою і грішною, зрозумілою і заплутаною, казковою і магічною і ще багато-багато якою..!
Бути зимі!
Бути збуванню бажань!
І прибуде з нами сила Кока-Коли, Діда Мороза, Снігуроньки і оленів.
Свято наближається!!!

спад подій

Велика Іва стиха погойдується у кріслі-качалці. Вона підтримує голову рукою, дивиться в одну точку. Велика Іва думає, думає, думає. Це її улюблене заняття. Всередині тихо. Велика Іва вклала Іву-Бунтарку спати і сіла подумати, випити гарячого какао і послухати тишу.
Багато подій вибило її з колії.
Зараз Іва Велика намагається узгодити себе в собі. Намагається знайти компроміс. Революційність внутрішнього світу і критичність мислення погано співпрацюють. Тому Велика Іва напружено роздумує над тим, як з цим справитись. Вона робить маленькі ковтки напою, відчуває руками тепло філіжанки, лівою рукою притримує плед на колінах, і деноді забирає з лиця неслухняні завитки волосся. В такі моменти я страшенно боюся її - владної, розсудливої, критичної, розумної, логічної. Вона давить на мене, примушує бути серйозною, складає мене як конструктор у одне єдине ціле.
Отак вона, Іва Велика. Головнокомандувач мого внутрішнього хаосу, його Великий Упорядник і Хазяїн, Ключник моїх душ і таїнств.

***
Сьогодні ми з Ліпою трохи підсумовували осінь. Гарних було три місяці. Незважаючи на окремі моменти - це була шикарна осінь. Липка, пристрасна, моментами терпка, як айва. Надіюсь, зима не розчарує нас. Вона і так почалась з патріотизму, мітингів, гасел, націоналізму, "тітушок", "беркутян", провокацій, "йолки", страйкуючих студентів, моря політики, бруду, холоду, образ..Коротше кажучи, почалась невдало. Впринципі спочатку осінь також була не "айс". Хочу надіятись, що все ще попереду.

-Іва, майдан розійшовся, - пише Веснушка в соцмережі. Я чомусь навіть не дивуюся. Я була в цьому впевнена. Прикро, прикро до болю. Прикро усвідомлювати, що тебе оточують люди, котрим абсолютно байдуже у "чому" вони живуть. В них немає критичності. Немає усвідомлення себе. Немає самоідентифікації. Господи, дай їм всім розуміння...

***
Зернятко не дає про себе знати. Сьогодні можна справляти вже 40 днів. Два випробування показали "фейл". Сподіваюся, що третє вже не знадобиться. Можливо, варто його просвітити через так зване "місячне світло" і тоді все встане на свої місця. Але Іва Велика чогось чекає. Ну що ж, я свято вірю у її компетентність у таких справах. Аби лише без наслідків. Я їх переживу-це факт, але не хочу травмувати оточуючих, не хочу болю інших людей.
Зернятко, покажись на світ..без тебе панічно і сумно.

P.S. хочеться безперервно слухати гарну музику і пити глінтвейн.
це спад. справжній спад.
чекаю дніща. воно буде страшним. 

революція і натхнення

все триває.
все досі триває.
люди спустошені, як целофанові пакетики без чогось-там всередині.
але вірять.
надіються.
прагнуть.
хочуть.
дивляться вперед.
я люблю таких людей. я люблю щирих українців.
я вважаю (і це особисто моя позиція), що такі події в країні то є насамперед можливість відчути себе частиною великого народу, могутньої нації, безкордонного етносу. коли кажеш "Слава Україні!" і тебе розуміють, тобі усміхаються, тебе приймають. коли відчуваєш, що у цьому твоє єство, твої радість і біль водночас. твій єдиний народ.
Слава Україні! Героям слава!

Сьогодні ми з Веснушкою говорили про те, що у такі моменти бере гордість, бере патріотичний дух. Хочеться вірити і жити тим, що в тобі, що тебе наповнює.
Ліпа наводить мене на інші думки. Каже, що це просто романтика революції і усе. У нас немає лідера, немає того, хто поведе маси далі. Я згодна з нею. Багато у чому згодна. Але Іва-Бунтарка не може змиритися. Іва-Бунтарка постійно каже собі:

БЕЗДІЯЛЬНІСТЬ ПОРОДЖУЄ БЕЗДІЯЛЬНІСТЬ

Іва Велика махає головою. Вперше дві мої сутності змогли порозумітися.
Таке враження, що революція зовні породжує революцію всередині мене.
Чи до кращого воно? І що буде далі?!
Це питання задаю собі я і ще 46 мільйонів людей. Ну, принаймні, мені б так хотілося.



Я сьогодні розповідаю Ліпі про те, що наболіло. Про неузгодженість мене в мені, про вік, про дорослі проблеми, про дитину в кожному дорослому, про соціальні стереотипи, про те, що суспільство кладе на всіх важкий тягар, не цікавлячись чи готовий ти до нього.
Я вірю (дуже!), що у кожному з нас живе маленька дитина, яка досі прагне тепла, підтримки, радості, мандаринок, іграшок, морозива, солодощів, ручок, батьків, казок, мрій, ігор..і багато-багато усього, що притаманне дітям.
А найголовніше-щирості.
Ми всі прагнемо щирості.
І ця революція - це революція, що закликає до щирості. Людей, владу. Усіх.
Не кожного можна переконати.
Проте варто спробувати.

Україно! Я з тобою!
Завжди!Усюди!

***
рідко пишу громадянську лірику
і цей вірш старий,як світ
та все ж
не можу втриматись

Я - облицьована епохою постать.

Я стою на зболілих колінах.

Мій історичний народний простір

давно вже смердить нафталіном.

Хто? Розкажіть, покажіть, направте,

відкриє нам очі, лиця, душі?

У моїй, наприклад, давно вже трактор

збирає торішні зогнивші груші.

І не хочу, не хочу зовсім

уподобитися комашинню,

у якого ніхто і ніяк не попросить

розповісти про давнє коріння.

Я - облицьована епохою постать.

Я стою на зболілих колінах.

Я вимірююсь ГМО, консервантами, ГОСТом,

а ще й "языком" неодмінно.

І так обридло вже йти по мінах

країни, що себе покара Холокостом.