якісь цілковиті перверзії навколо останнім часом.
може,скоро почне ввижатись Андрухович, чи ще гірше,герої його книг?..

хочу до ручок.
хочу до тепла.
до перетинок пальців.
до ліній життя і розуму.
зачіпляти нігтями твої шрами і мозолі.
бо в них увесь ти.
більше,ніж в очах.
бля.
бля.
бля.
але ж це не взаємно. 

знов неділя. знов понеділок. 
але я хочу понеділків!
господи,хочууууууууу)
аж самій дивно)
бо там є ти)хоч іноді,але є)

дивлюсь сьогодні рекламу про Грінфілд, про зупинку, як частину подорожі і розумію, що десь воно так і є) хоча, деноді,ці зупинки дуже вибивають з колії, примушують просльозитись, пити горілку, думати про вічне, зачинятись у собі) але найліпше - це те, що після них рух завжди продовжується, за будь-яких умов. хай він навіть буде незначним, нетривалим і в*ялим, але сам факт його існування уже надихає до дій))
це все таки приємне відчуття - чекати когось. навіть, якщо тебе не чекають у відповідь, навіть якщо тебе ігнорують, не помічають, відфутболюють. Чекати-прекрасно. Очікування - це драйв усередині, коли не знаєш, що буде наступної миті, так чи ні, доторк чи звук, обійми чи поштовх. Це як перед розкриттям карт у покері, коли цівка поту стікає по скроні.
Але довге очікування все ж ослаблює і добиває.
Добре все, що в міру.
Життя не стоїть, життя не вміє чекати. Воно рухається безбожно швидко.
І добре, що є ще ціла його третина. Але..
Зупинки-це теж життя.
Передихну і піду далі. А,може,вже роблю непевні кроки назустріч чомусь великому...

Я вибираюсь поступово з мушлі
мене це тішить
гори навкруг обростають вангогівськими картинами
очі орхідей,здається,за ці роки суттєво побільшали
хоча,більшість з них сяють своїми темно-малахітовими спинами.
я вибираюсь з мушлі.раковина досі боїться кисню.
в руці затиснуті пензлі,олово,мідь,кресало,зошит.
програма злету починає працювати,але часто капризно висне,
вигобується,поки не тріснеш і не рявкнеш до неї 'досить!'
публіка аплодує стоячи,не стримує емоцій і сліз.
кидає квіти,цілунки,майки і майтки від різних незграб.
соло скінчилося,виступ завершено.
знову
надовго
лізь
у свою
довбану
мушлю
переляканий краб.
'13

А все ж не так і погано,а?))
труля-ля)

вже другий день хочеться співати оди Тонгіналу і каві зі згущеним молоком)
правду кажуть, незалежно від кількості років життя може початися заново) і обставини тут ні при чому)
а ще я сьогодні тупанула, коли до мене підійшов хлопець. хоча..він хороший і голос у нього приємний) а ще руки) слабкість*
але загалом побільше б таких днів)))!!!

деноді дуже непросто переламати себе,але так хочеться)
може,вийде?)
осінь осінню,а душа потребує яскравостей) скільки б не було років,скільки б не було кроків, болей, перешкод, тріумфів і програшів, приємностей і обломів, скільки б разів не було соромно і круто, скільки б не били і скільки б не подавали рук.
хочеться жити, люди.
хочеться,аж нема сил.
тому, варто, мабуть, щось і робити для цього)

"главное, ребята, душой не стареть" (с)

хороший день і такий сумний вечір.
вечір гіркої самотності. вечір себе в собі.
бляха.
чому все так..так..банально,неправильно,важко?..
чому?
сміюсь увесь день,щоб не думати про зле. а насправді..але,Господи,кому це цікаво?!!