Поки Велика Іва п*є гарячий чай і відновлює сили, можна писати. Думаю, вона не дуже розізлиться.
Тиждень тому, всередині Великої Іви крутилося відчуття біди. Відчуття десятків восьминогів, що присмоктувались і душили, своїми слизькими щупальцями проникали усюди і давили, давили безбожно, як виноград на вино. Душа Іви стікала незрозумілою кров*ю.
Вчора вона пішла до Домінанта. Знов повелась,як на манівець, як метелик на вогник. Бо це дійсно наче ритуал самоспалення, самобичування, самовбивства нарешті. Але Велика Іва ще та моральна мазохістка, вона любить себе їсти. Вона завела маленького монстра всередині себе. Його ім*я-Нереальна Любов. Вона годує цього монстрика, гладить його, цьомає, а монстрик її їсть. Але Іві приємно, бо це куток її душі, у якому приємно навіть попри біль.
Іва уникала Домінанта майже увесь вечір. Носила його піджак, курила з ним одну сигарету на двох, тримала його за руку. Але душевно намагалась вкритись щитом, щоб не дати нанести собі незаліковні рани. І в останній момент здалась. Рухнула. Розбилась. Дозволила знов залізти.
Дозволила танцювати танець опів на п*яту ранку, посеред вулиці, без музики.
Дозволила гріти руки і вгощати кавою.
Дозволила знов говорити про "ми".
Дозволила собі говорити про справжні свої почуття.
На радість До був п*яним і,мабуть, зараз уже нічого не пам*ятає. Ні розмов про вічне, ні гарячих поцілунків і одного у вушко, ні розмов про прощальний секс.
Усе це дуже важко і водночас..водночас Іві дуже хочеться, щоб До так з*являвся. Щоб хоч деколи до нього доторкнутись, відчути його сильні руки, одягнути його річ і просто відчувати його запах. Іва вмирає і знов народжується, коли До поряд. Це як певний обряд. Як певна симфонія без початку і кінця. Це як Інь і Янь, які розкололись і стали існувати окремо, завдаючи один одному безмежного болю.
У всьому цьому, дивним і водночас цікавим було те, що Іва увесь вечір говорила про філософію, психологію і людину вцілому. Іву слухали і махали головою. Погоджувались чи суперечили. До обіймав Іву і вона могла все. У той момент вона могла все...
- Іва я не готовий. Але я вірю, що все можливо. Колись я стану поміркованішим.
- Тільки в моїх мріях...
Домінант закриває мені пальцем рота і цілує. Так класно і водночас ніби опік четвертого ступеня. Я не можу відпустити його, він-мене. Але ми прощаємось, бо так треба. Так треба. І все. Без лишніх слів.
Іва опускається на підлогу, що встелена фото з минулого життя. Перебирає їх. Одні рве, інше відкладає. Сльози її зовсім тихі і прозорі. Іва знов опускається на дніщє. Думає, де залишила свою мушлю. Тепер так жити не треба. Варто повертатись до того, що було. Життя назовні-це як смерч, що засмоктує і не вертає назад.
Це було так метафорично. У Іви народилась велика надія і водночас народилось нове дніщє. А ще в цей день 22 роки тому народився До. Все змішалось, як фарби. Фарби на картині сюр.
Іва допиває чай. Я зупинюсь.
Але надія не зупиняється. Монстр теж. Не знаю, наскільки йому вистачить поживи.
З наступаючим неНовим Роком, часом безнадійних надій і дніщ!
Йо-хо-хоу...
Тиждень тому, всередині Великої Іви крутилося відчуття біди. Відчуття десятків восьминогів, що присмоктувались і душили, своїми слизькими щупальцями проникали усюди і давили, давили безбожно, як виноград на вино. Душа Іви стікала незрозумілою кров*ю.
Вчора вона пішла до Домінанта. Знов повелась,як на манівець, як метелик на вогник. Бо це дійсно наче ритуал самоспалення, самобичування, самовбивства нарешті. Але Велика Іва ще та моральна мазохістка, вона любить себе їсти. Вона завела маленького монстра всередині себе. Його ім*я-Нереальна Любов. Вона годує цього монстрика, гладить його, цьомає, а монстрик її їсть. Але Іві приємно, бо це куток її душі, у якому приємно навіть попри біль.
Іва уникала Домінанта майже увесь вечір. Носила його піджак, курила з ним одну сигарету на двох, тримала його за руку. Але душевно намагалась вкритись щитом, щоб не дати нанести собі незаліковні рани. І в останній момент здалась. Рухнула. Розбилась. Дозволила знов залізти.
Дозволила танцювати танець опів на п*яту ранку, посеред вулиці, без музики.
Дозволила гріти руки і вгощати кавою.
Дозволила знов говорити про "ми".
Дозволила собі говорити про справжні свої почуття.
На радість До був п*яним і,мабуть, зараз уже нічого не пам*ятає. Ні розмов про вічне, ні гарячих поцілунків і одного у вушко, ні розмов про прощальний секс.
Усе це дуже важко і водночас..водночас Іві дуже хочеться, щоб До так з*являвся. Щоб хоч деколи до нього доторкнутись, відчути його сильні руки, одягнути його річ і просто відчувати його запах. Іва вмирає і знов народжується, коли До поряд. Це як певний обряд. Як певна симфонія без початку і кінця. Це як Інь і Янь, які розкололись і стали існувати окремо, завдаючи один одному безмежного болю.
У всьому цьому, дивним і водночас цікавим було те, що Іва увесь вечір говорила про філософію, психологію і людину вцілому. Іву слухали і махали головою. Погоджувались чи суперечили. До обіймав Іву і вона могла все. У той момент вона могла все...
- Іва я не готовий. Але я вірю, що все можливо. Колись я стану поміркованішим.
- Тільки в моїх мріях...
Домінант закриває мені пальцем рота і цілує. Так класно і водночас ніби опік четвертого ступеня. Я не можу відпустити його, він-мене. Але ми прощаємось, бо так треба. Так треба. І все. Без лишніх слів.
Іва опускається на підлогу, що встелена фото з минулого життя. Перебирає їх. Одні рве, інше відкладає. Сльози її зовсім тихі і прозорі. Іва знов опускається на дніщє. Думає, де залишила свою мушлю. Тепер так жити не треба. Варто повертатись до того, що було. Життя назовні-це як смерч, що засмоктує і не вертає назад.
Це було так метафорично. У Іви народилась велика надія і водночас народилось нове дніщє. А ще в цей день 22 роки тому народився До. Все змішалось, як фарби. Фарби на картині сюр.
Іва допиває чай. Я зупинюсь.
Але надія не зупиняється. Монстр теж. Не знаю, наскільки йому вистачить поживи.
З наступаючим неНовим Роком, часом безнадійних надій і дніщ!
Йо-хо-хоу...
Немає коментарів:
Дописати коментар