мушля Маленької Іви :)

нудна зима, фільми і Іви

через 2 дні лютий. ця зима так і лишилась без надто гарних спогадів і кульмінацій. не рахуючи До, звичайно. землю засипало довгоочікуваним снігом, морозець і свіже повітря. здається, нічого лишнього, усе в міру. але зима нуднаа. нудна до того, що дні течуть, як вода в замерзлій річці: повільно, тупо і без сенсу. скоро знов почнеться навчання, будні, писанина магістерської, пари-запари, студенти і все таке. можливо, те й на краще.
була у лікаря. багато невтішних новин. деякі з них підслухані у розмові з моєю мамою. стає страшно від того, що перспектива більше нікому не подарувати дитини дуже реальна. я боюсь, але намагаюсь вірити у краще. я завжди мріяла про дівчинку Софійку чи Зоряну. цей біль сильніший за інші...
сьогодні знов іде сніг, мороз тримається вище -15. зима повністю заволоділа світом.

***
події в країні то спадають,то знов наростають. причому останнє відбувається набагато швидше. владна більшість хилить до силового розв*язання конфлікту, прагне крові і вбивств. можна сказати, сьогодні ми прокинулись на порозі громадянської війни. поки що все спокійно, але боюсь то не надовго. далі буде.

***

так мало пройдено дорог
так много сделано ошибок

Я вже писала про те, що Маленька Іва повернулась. дуже неочікувано, дуже невчасно. просто прийшла і все. спочатку здавалось, що це мариво, привид, субстанція. але Іва була справжньою, живою, з рожевими щічками і теплими руками. Іва Маленька довго не подавала знаків боротьби чи хаосу. до останнього часу.
Здається, на даному етапі, у мені відбувається те, чого я набільше боялась. В мені відбувається "війна" двох Ів: Іви Великої (Великого Раціо) та Іви Маленької (Маленької Надії). Ця боротьба настільки сильна, що час від часу забиває подих від емоцій, які нашаровуються на неї.
Щовечора, найсильніше ця боротьба проявляється у міні-фільмах, що прокручує мій мозок. Розповім про деякі з них.

Фільм перший. Раціональний.
Ми з До сидимо у якомусь гарному недорогому кафе. Грає легкий джаз чи блюз - щось спокійне і не набридливе. Я п*ю  каву з коньяком і лимоном. До..не пам*ятаю що. Ми сидимо навпроти один одного. І тут я кажу:

- Ти занадто велика нагорода для мене. Я не заслуговую на це. Давай станемо людьми, які просто знають один одного, вітають на день народження і новий рік. Просто вітаються і йдуть далі. Давай, поки не стався сепсис, зараження та гонгрена, відрубаємо це хворе почуття назавжди. Просто забудемо, зітремо пам*ять. Нехай це стане сюжетом недорогого американського фільму про нещасну любов.
До мовчить. Сцена завершується.

Фільм другий. Обнадійливий.
Я стою біля плити в невеликій кухні. На мені сіро-рожевий фартух з полуничкою на животі. Я готую котлетки чи відбивні, щось смачне. Тім робить уроки, по телевізору показують новини. В квартирі смачно пахне. 

Дзвінок в двері. Я біжу, відчиняю. До приходить з роботи. Він втомлений, але щасливий. Я його міцно цілую, обіймаю.
- Я готую вечерю. Роздагайся, мий руки. Люблю тебе. Я сумувала.
- Я теж.
Повертає до себе. Пригортає, обіймає. Усміхається посмішкою, що не залишає шансів не посміхнутись у відповідь. (Ця сцена така реальна, що я відчуваю шорстку шкіру його рук своїми пальцями, навіть коли уявляю).
Я швиденько повертаюсь на кухню. До заходить. Сідає за стіл. Я сідаю поряд. Він з задоволенням вечеряє, дивиться на мене з вдячністю.
- Може ми зможемо виховати ще одну дитину?..
До зупиняється, піднімає на мене очі. Ми усміхаємось один одному і все зрозуміло без слів.
Завіса.

Фільм третій. Тривожний. (навіяна останніми подіями у країні)
Вокзал. Купа людей. Усі спішать, снують з одного кінця в інший, шукають вагони. Сваряться,  розмовляють, дивуються, обговорюють. Я біжу. Надворі зима. Моє пальто розстібнуте, шарф трохи розв*язався і майже падає. Я шукаю До. Усюди багато чоловіків. Очима не можу відшукати, нервуюсь. Телефон не відповідає.

-Дооо! Дооооооо! Де ти?!- я кричу. І тут бачу, як він розвертається.
Я підбігаю. Стою дві секунди навпроти нього, але не витримую і міцно обіймаю.
- Вибач, що прийшла. Але я не змогла стриматись. Я буду молитись.
Я цілую його і таке враження, що це взаємно. Я плачу, але не можу не відпустити.
Погляд До, якийсь відсутній, але руки притискають до себе.
Між нами важкість, біль і дистанція.
Все.

Кожен з цих фільмів - це перемога або поразка однієї з Ів. Вони придумують ці сценарії, розігрують їх, створюють настільки реальну картинку, що іноді світ навколо здається сном.
Я падаю у безмежну прірву, прірву надії. І там, на дні, я або розіб*юсь (нарешті), або впаду на м*яку ковдру і засну спокійно. Це нікому невідомо.
Усі ці кадри одночасно боляче і приємно. Це як самотеатр. Театр у собі. Він не завжди вдалий, не завжди такий, якого хотілося б. Але реальність його..не лишає сумнівів.
Надіюсь, Маленька Іва зі своїм веселим сміхом зможе підтримати у мені бажання рухатись далі і взагалі бажання жити.
***

Знаєте..так хочеться, щоб хтось просто сказав: "Я поряд. Я з тобою. До кінця".

Але все це ілюзії, пусті і безпідставні. 

Душевних самогубців давно нема. Джентельменів також нема. Лицарів..ну, ви розумієте.

шукаєш у снах надію.
рушаєш в тьмяний полин.
а зараз уже неділя,
і землю вже дощ полив.
так жаль, що серце не ділить
на принців і на ослів. 

диво-дивне, диктатура і мороз

сьогодні над Вінницею увесь день літають літаки. в нас є відділеня аеровійськ, чи як їх там називають. надіюсь, у них просто навчання чи що там іще, бо в даній ситуації у країні таке страшно. 

ніколи б не подумала, що моя Україна може перетворитись у бозна-що. у кавардак, хаос, напівтоталітарну-напіволігархічну систему, проти якої нікому не дано поперти. і у цій системі гинуть люди, у цій системі силовики мают повну свободу дій, у цій системі мій народ принижують, використовують, зомбують, йому брешуть, його оббріхують,його провокують. а потім дивуються, чому він пручається замкнений у кайдани, по шию в гівні і не хоче так "прекрасно" жити. дивна влада, дивне кодло, яке не знає меж і кордонів, яке ненаситне. нагадує мені триголового змія з тих страшни казок, який ніяк не міг наїстися. Господи, невже в Україні запрограмована якась безперервна зміна цих зміїв з одного на іншого?...

але з усього цього, найдивніше, що я сьогодні бачила це ось це відео

Людина, яка довела свій народ незрозуміло до чого, майже до війни (яка в проекції ще може відбутися) говорить на початку відео про речі, яких ніколи не знала..а зараз і поготів забула. Про відео, де силовики знущаються з хлопця я взагалі мовчу. Тут можна і без коментарів. 

Таке враження, що ця країна вбиває сама себе. Така багата, незрівнянна, щира і відкрита нація вимушена вбивати один одного через шайку придурків, які підкоряються "старшому братові" і прагнуть лише наживи. А чи буде та нажива у крові, ачи буде вона на смертях..знаєте, мафію такі справи не лякають. Навіть криваві трони не заважають відчувати себе упевнено і чітко. 

На фоні отаких речей усе інше відходить на задній план, усе інше стає відносним, якимось дурним, якимось несправжнім..усе це стає на другий план.

В мене таке враження, що від 19 січня я живу від новин до новин. І дуже страшенно шкодую, що не можу нічим допомогти. Господи. найбільше дратує власна безсилість, а ще те, що сиджу на дивані, коли люди помирають за свої думки і права. Гріх на мені великий.

***

Найшикарніше те, що цієї ночі мені снилися різні переслідування, мертві люди, крики і паніка. А посеред усього цього я обирала і міряла обручку. Дивну таку, срібну, гладеньку, схожу по формі на корали, що ростуть на дні моря. В різних сонниках це означає нову дружбу, кохання чи одруження. А ще успіх у якихось справах. Я надіюсь, що Україна все ж зможе розрулити ситуацію і це буде саме той успіх у справах, бо кохання і одруження-речі надто далекі від таких, як я. Іва Велика зараз серйозна і напруженя усім тим, що її довбе. Вона хоче справделивості, як і мільйони інших українців. І це правильно. Говорили з Домінантом. Він також не знає, що робити. І я його розумію. Нас стільки лбманювали, що не знаєш кому вірити. Але я просила у будь-якому разі бути обережним.

Бо я не переживу. Не переживу. І це не пафос. Це ствердження. Є люди, зникнення або травму яких сприймаєш гірше, ніж свої власні. Отак і з До.

Що ж. Будемо чекати. І молитись. 

Слава Україні!

***

Цієї ночі обіцяють до -25. Люди на Майдані, Грушевського, Інститутській - будьте сильними і гарячими.Я вірю в вас!!!

прихід снігу і нових істин

Сніг

Нарешті

Іва давно на нього чекала. Вона відчувала, що сніг принесе з собою щось нове і справжнє. І Іва не помилилась. Сніг приніс зміни. А це уже щось.
Зранку, в душі, Іві прийшла думка про те, що є декілька стадій дорослішання.
Перша - це усвідомлення того, що батьки і брати/сестри - це найрідніші і найближчі тобі люди. Лише на них ти можеш завжди розраховувати.
Друга - це бажання жити окремо, бажання мати власне особисте життя, квартиру, машину, роботу, гроші і все-все інше.
І третя - це бажання і усвідомлення того, що у особистому просторі тобі потрібен ще хтось, з ким би ти міг його розділити.
Після цього дорослішання стає сімейним життям і переходить у стадії зрілості та старіння.
Іва знає, що це ідеальний варіант. Є,звичайно,ситуації у яких людина перестрибує одну з сходинок,повертається до інших. Тоді важко. Але загалом ми крізь них усіх проходимо.
За сніданком сніг нагнав спогади про можливість нового життя, початок, відлік..Іва знає-її можливості втрачені. Тому, вона відкидає ці думки і старається не дивитись у вікно, щоб не робити собі боляче.

 Вчорашня і сьогоднішня розмова з До дали теж свої результати: Іва нарешті докінця зрозуміла, що він налаштований іти з її світу. Це має стати для Іви знаком, знаком "стоп". Ігри у самобичування і мріяння гарні, але не призводять ні до чого хорошого. Варто, мабуть, нарешті змиритись з тим, що До - це гарний друг і співрозмовник. Для усього потрібен час. І часу в Іви багато..аж ціле життя.

Сніг виконав свою функцію. Зміни ж не завжди бувають позитивними  і радісними. Але прогрес і рух - це вже добре. Головне вірити, що надалі віражі будуть менш крутими. Поки Іва лежить на дні, усе тихо. Ураган трохи вщух. Мамина хвороба прийняла стан спокою приблизно на місяць, поки не з*ясується наскільки усе серйозно. Тоді Іві, у випадку гіршому, доведеться приймати направду дорослі рішення і торувати шлях далі.
А поки..поки дно гріє теплом підводного мулу і мушля стає м*якою. Книги, творчість і чай з імбирем - от що потрібно для спокою.
Іва Маленька лежить на колінах Іви Великої і сопе. Це гарний знак. Знак внутрішньої гармонії.

відверті розмови і теплота кави

сьогодні у Іви була Віка.
Віка-це гарні спогади, смішки, безтурботна юність, шматочок минулого, яке вже не повернеш. Віка принесла з собою теплоту душі, яку ми розділили у горнятку кави. Іва швидко розтанула і стала відвертою.

Ми говорили про До. Говорили про його дорослішання, про його незрозумілість. Іва доводила, що увесь його пафос - це лиш дивна мішура, шкірка, яка закриває справжню сутність. До не такий. Іва чітко відчуває розрізненість між його зовнішнім та внутрішнім світом і дуже переймається, щоб один не проникнув у інший. Тому що Іва знає по собі - зіткнення двох світів призводить до конфлікту, конфлікту себе-у-собі. Найстрашнішого з усіх існуючих. Ми, правда, так і не дійшли до того, для кого призначена ця мішура і яку роль вона виконує у житті До. Але Іва впевнена - це лише данина чомусь. Це просто картинка, картика, що має приховувати дещо справжнє, дещо м*яке і трепетне. Картинка, що має виконувати функцію щита від зовнішніх подразників. Але Іві сумно, що До робить так. Іва втрачає його. Іві боляче.

***

Віка скоро виходить заміж. Ми увесь вечір говоримо про різні весільні деталі, обмінюємось думками. Говоримо про спільних знайомих, про сестричку До, про її близьке сватання. Іва мимоволі задумується про те, що все це вже було в її житті. Вона слухає Віку, як стара пенсіонерка, з висоти свого досвіду. І тут Іві стає якось спокійно. Люди будують сім*ї, народжують дітей, борються, спішать, люблять, сваряться, кіпішують. А Іва читає книги, проводить рукою по голові сина і думає про вічне. Іва пройшла усе це і більше ніколи такого не відчує. Це ніби споглядання фільму про чуже життя, яке нагадує чимось минуле. Іва усміхається і їй здається, що так і має бути. Що життя таке спокійне і врівноважене, без крутих поворотів, без кульмінацій і див - це те, до чого вона так прагла. Спокій. Спокій і тиша. Самотність і пустота. Великі істини, що ніколи не вмирають. Філософія і творчість. Усе це окутує Іву Велику, як тепле молоко хворе горло. 

***
Іва Маленька з*явилась дуже неочікувано.

Іва міняється

зима проходить надзвичайно бідно і сухо. надворі + 7, світить сонце і співають пташки. у такий час (зазвичай,на початку квітня) хочеться слухати Фльор, думати про колібрі і пити гарячий шоколад, писати вірші про банальне кохання, дмухати на пір*їнки і споглядати набрякання бруньок на деревах.
у Іви останнім часом багато думок, багато матерій, багато речей. свята пройшли вдало: в колі сім*ї, в колі друзів. весело і невимушено. іноді здавалось, що життя зовсім уже і не погане, зовсім навіть не дніщє. але коли приходив новий день і свято відступало, вертались проблеми і турботи, обов*язки і рішення. Іва схиляла голову і йшла далі, бо іншого виходу з цієї циклічності нема. час від часу Іві здається, що, можливо, у цій повсякчасній боротьбі, кривавій і невпинній і криється сенс усього. усього, що ми маємо. Господь так задумав нас - динамічними і проблемними, щоб наше життя не здавалось нам пустим і надто спокійним. іноді вантаж проблем уже здається непосильним, але ми його тягнемо, щось додає нам сил, щось дає можливість рухатись далі. у цьому і є сенс. сенс.сенс.сенс.

нарешті До трошки відліг від серця, стало не так важко дихати. час поступово прикриває наболілі місця, але не лікує їх. це вже доведено. Іва збирається чекати. Іва уже чекає сама не знає чого. хоче якоїсь визначеності, зупинки, порядку у цьому хаосі життя. але воно рухається і рухається. І Іва вимушена рухатись разом з ним. це як теорема, яку не можна обговорювати.

***

Нарешті я зібралась і прочитала три неймовірні (а особливо дуже різні) книги. Це "Кафка на пляже" Муракамі, "Бойцовский клуб" Паланіка і "Географ глобус пропил" Іванова. Кожна з книжок дала мені щось особливе, після чого я ніби просвітліла у душі. Багато речей мені відкрилися з іншої сторони. Кафка Тамура навчив мене жити попри будь-які складнощі і перипетії життя, пам*ятати минуле, але не загрузати у ньому, вірити у деякі речі безбожно щиро і завжди пам*ятати, що на Землі обов*язково знайдеться місце, де тебе чекають.
Тайлер і Джо (альтер его і його носій) навчили мене ладити з собою, складати себе у одне ціле і боротися, боротися  до кінця.
Служкін навчив мене найбільшій істині, істині яка повсякчас у моїй голові і, я думаю, уже в моєму серці:

"Дай Бог мне никому не быть залогом его счастья. Дай Бог мне никого не иметь залогом своего счастья. И ещё, дай Бог мне любить людей и быть любимым ими. Иного примирения на земле я не вижу."

я не хочу бути тягарем для когось. і я не хочу, щоб хтось був тягарем для мене. я так це розумію. у цій фразі багато чого. кожен для себе відкриє її з іншої сторони. але від того моменту, як я її прочитала, щось у мені перевернулось. я задумалась: а чи можна просто любити людей? усіх. які тебе оточують. з усіма їхніми недоліками,бідами,проблемами.
і я зрозуміла одне.
людей,які повсякчас знаходяться біля мене, я і так безмежно люблю. в будь-яких ситуаціях. і рідних, і друзів. це не пояснити на словах. а ще потрібно перейти на інший рівень. рівень, коли намагаєшся любити людей просто так. не шукати ні в чому підстави, не відчувати відрази і обурення. бути маленьким каналом любові у великому хаосі. 

бути добром.
бути світлом.
просто бути.

а раптом, комусь твоє світло освітить дорогу..?

*******************************************************************************

знаєте..так хочеться деноді просто жити і бачити світло попереду, при цьому, відчувати тверду землю під ногами. але так,мабуть,не буває. ми або паримо в повітрі перед світлом, або бродимо по темноті.
життя. загадка і можливість.

філософія філософії

уже третій день не виходить з голови думка про те, що надія, чекання і віра не мають абсолютно ніякого сенсу. все, що ми чекаємо - не стається, не збувається, не приходить. так стається і з тим, що ми хочемо. це суто наші бажання, і вони ніколи не зреалізуються, не стануть справжніми. тому, це беззмістовно. я нагадую собі собачку, яка чекає ковбаски від свого Господаря. чекає, вірить, надіється.
а їй не дають.
а їй не дадуть.
а її не помічають.
а собачка сидити. і чекає, чекає. вона ж вірна. вона ж вірить. і так усе життя. тішиш себе надіями, віриш. сподіваєшся. мрієш, про ту "ковбаску". а вони собі їдять. безбожно.
у мене, наприклад, так завжди у житті.

***
Домінант мовчить. Моє повідомлення злякало його, я більш ніж впевнена у тому. занадто велика відвертість шкодить людям. не можна надто широко розставляти руки для обіймів, занадто просторо відкривати душу і занадто щиро говорити. зараз люди не розуміють таких речей. Іва народилась не у свій час, не у свою епоху. щодо теорії про давньогрецьких богів, то у Іви мабуть немає пари, немає половинки, яка б її чекала і шукала. Іва - виключення, що слугує підтвердженням для правила. мабуть, варто просто затоптати усе у собі, зав*язати гарненьким бантиком і жити далі. Іва це розуміє, але серцю не накажеш. воно невблаганне. кожен вечір закінчується мріями про До, про його руки, про його запах. Іва бореться, як може, але щоразу програє у цій битві. і соромно, і сумно. ніби доросла жінка..і таке.
важко.важко.
але поки терпимо. мабуть.