Мені здається, що з часом цей блог просто загине для мене. Останні події просто не дають можливості зосередитись, щось написати, про щось подумати. Я вже навіть втомилась. Просто втомилась жити 4-ий місяць у постійній напрузі, у постійному стресі. Стресі від політики, навчання, особистого життя... Ці проблеми забирають у мене здоров*я, радість, тепло, спокій. Ці обставини забирають у мене, в першу чергу, моє внутрішнє, мій Дивоствіт.
Життя в мушлі поступово відновлюється. Маленька Іва росте собі, як той Антонич, радіє і бавиться. Але робить це тихо, бо в Іви Великої купа проблем і в них навіть немає часу перекинутись парою слів. Тому, останнім часом мене переслідує повний внутрішній спокій, який десь навіть починає набридати, але водночас не може і не тішити.
Я все частіше ловлю себе на думці, що дуже хочу почати писати книгу. Але не можу, оскільки довбаний університет не дає мені ні шансів, ні часу. Це просто якийсь дракон, який мене скоро вже ковтне повністю і моя предсмертна агонія врешті-решт скінчиться з дипломом на руках. Заспокоюю себе лише тим, що лишилось 2,5 місяці до повної свободи. Це усе, що примушує ще плазувати і плазувати далі...
З Ліпою ми бачимось вкрай рідко. Шалена завантаженість, почасти - просто відсутність спільних пар. Почасти-шалена втома, яка просто переходить усі межі здорового глузду. Я схудла на 3 кілограми. Це,звичайно, безумовна радість при моїй вазі, але прикро, що в такий спосіб. Мені жаль свій організм, бо його тиск 110/50 просто виказує неможливість серця боротися з усім цим. Але я не люблю цифр, тому не хочу у них вдаватись. Краще про щось вічне.
Домінант нарешті знайшов серйозну "половинку". Ще одна маленька перемога Великої Іви. Правильно вибрана стратегія завжди призводить до позитивних результатів. Тепер можна спати спокійно у всіх сенсах цієї фрази. Я, чомусь, попри все, насправді за нього щаслива. Знаю, десь мій альтруїзм просто дурний, але від себе не втічеш. Що ж, зате тепер можна не жити у світі ілюзій і не страждати за неіснуючими речами.
Я знову повертаюсь до холодного світу реальності з усіма його недоліками і очевидностями. І увесь цей світ явно дає мені зрозуміти, що я у ньому-ніхто і ні для кого. Можливо, у цьому є сенс. Краще бути одиноким і вірним собі, ніж розпорошуватись на непотрібних людей. Тим більше, у мене є задля кого розпорошуватись. У мене є Тім. Фактично ж, мій єдиний обов*язок у житті - зробити так, щоб не люди не жалкували, що були з ним знайомі. Оце і все. Так мало, але так безкордонно багато у цьому: праця, нерви, недоспані ночі, важкі будні, сварки, обійми...багато усього.
Я не можу назвати своє життя повноцінним як для 22-річної дівчини. Я багато на що не маю часу. Та що там, я деноді і на себе часу не маю. Але з іншого боку..мабуть, мені потрібне це життя. Таке хаотично-напружене. Мені потрібна постійна завантаженість - тоді я не думаю, як мені недобре чи сумно. Мені потрібне маленьке коло друзів - тоді я відчуваю, що ще є хтось, крім родини, кому я потрібна.
та чи потрібен мені чоловік?..
я шукаю відповідь на це питання.
напишу, коли знайду.
Немає коментарів:
Дописати коментар