нудна зима, фільми і Іви

через 2 дні лютий. ця зима так і лишилась без надто гарних спогадів і кульмінацій. не рахуючи До, звичайно. землю засипало довгоочікуваним снігом, морозець і свіже повітря. здається, нічого лишнього, усе в міру. але зима нуднаа. нудна до того, що дні течуть, як вода в замерзлій річці: повільно, тупо і без сенсу. скоро знов почнеться навчання, будні, писанина магістерської, пари-запари, студенти і все таке. можливо, те й на краще.
була у лікаря. багато невтішних новин. деякі з них підслухані у розмові з моєю мамою. стає страшно від того, що перспектива більше нікому не подарувати дитини дуже реальна. я боюсь, але намагаюсь вірити у краще. я завжди мріяла про дівчинку Софійку чи Зоряну. цей біль сильніший за інші...
сьогодні знов іде сніг, мороз тримається вище -15. зима повністю заволоділа світом.

***
події в країні то спадають,то знов наростають. причому останнє відбувається набагато швидше. владна більшість хилить до силового розв*язання конфлікту, прагне крові і вбивств. можна сказати, сьогодні ми прокинулись на порозі громадянської війни. поки що все спокійно, але боюсь то не надовго. далі буде.

***

так мало пройдено дорог
так много сделано ошибок

Я вже писала про те, що Маленька Іва повернулась. дуже неочікувано, дуже невчасно. просто прийшла і все. спочатку здавалось, що це мариво, привид, субстанція. але Іва була справжньою, живою, з рожевими щічками і теплими руками. Іва Маленька довго не подавала знаків боротьби чи хаосу. до останнього часу.
Здається, на даному етапі, у мені відбувається те, чого я набільше боялась. В мені відбувається "війна" двох Ів: Іви Великої (Великого Раціо) та Іви Маленької (Маленької Надії). Ця боротьба настільки сильна, що час від часу забиває подих від емоцій, які нашаровуються на неї.
Щовечора, найсильніше ця боротьба проявляється у міні-фільмах, що прокручує мій мозок. Розповім про деякі з них.

Фільм перший. Раціональний.
Ми з До сидимо у якомусь гарному недорогому кафе. Грає легкий джаз чи блюз - щось спокійне і не набридливе. Я п*ю  каву з коньяком і лимоном. До..не пам*ятаю що. Ми сидимо навпроти один одного. І тут я кажу:

- Ти занадто велика нагорода для мене. Я не заслуговую на це. Давай станемо людьми, які просто знають один одного, вітають на день народження і новий рік. Просто вітаються і йдуть далі. Давай, поки не стався сепсис, зараження та гонгрена, відрубаємо це хворе почуття назавжди. Просто забудемо, зітремо пам*ять. Нехай це стане сюжетом недорогого американського фільму про нещасну любов.
До мовчить. Сцена завершується.

Фільм другий. Обнадійливий.
Я стою біля плити в невеликій кухні. На мені сіро-рожевий фартух з полуничкою на животі. Я готую котлетки чи відбивні, щось смачне. Тім робить уроки, по телевізору показують новини. В квартирі смачно пахне. 

Дзвінок в двері. Я біжу, відчиняю. До приходить з роботи. Він втомлений, але щасливий. Я його міцно цілую, обіймаю.
- Я готую вечерю. Роздагайся, мий руки. Люблю тебе. Я сумувала.
- Я теж.
Повертає до себе. Пригортає, обіймає. Усміхається посмішкою, що не залишає шансів не посміхнутись у відповідь. (Ця сцена така реальна, що я відчуваю шорстку шкіру його рук своїми пальцями, навіть коли уявляю).
Я швиденько повертаюсь на кухню. До заходить. Сідає за стіл. Я сідаю поряд. Він з задоволенням вечеряє, дивиться на мене з вдячністю.
- Може ми зможемо виховати ще одну дитину?..
До зупиняється, піднімає на мене очі. Ми усміхаємось один одному і все зрозуміло без слів.
Завіса.

Фільм третій. Тривожний. (навіяна останніми подіями у країні)
Вокзал. Купа людей. Усі спішать, снують з одного кінця в інший, шукають вагони. Сваряться,  розмовляють, дивуються, обговорюють. Я біжу. Надворі зима. Моє пальто розстібнуте, шарф трохи розв*язався і майже падає. Я шукаю До. Усюди багато чоловіків. Очима не можу відшукати, нервуюсь. Телефон не відповідає.

-Дооо! Дооооооо! Де ти?!- я кричу. І тут бачу, як він розвертається.
Я підбігаю. Стою дві секунди навпроти нього, але не витримую і міцно обіймаю.
- Вибач, що прийшла. Але я не змогла стриматись. Я буду молитись.
Я цілую його і таке враження, що це взаємно. Я плачу, але не можу не відпустити.
Погляд До, якийсь відсутній, але руки притискають до себе.
Між нами важкість, біль і дистанція.
Все.

Кожен з цих фільмів - це перемога або поразка однієї з Ів. Вони придумують ці сценарії, розігрують їх, створюють настільки реальну картинку, що іноді світ навколо здається сном.
Я падаю у безмежну прірву, прірву надії. І там, на дні, я або розіб*юсь (нарешті), або впаду на м*яку ковдру і засну спокійно. Це нікому невідомо.
Усі ці кадри одночасно боляче і приємно. Це як самотеатр. Театр у собі. Він не завжди вдалий, не завжди такий, якого хотілося б. Але реальність його..не лишає сумнівів.
Надіюсь, Маленька Іва зі своїм веселим сміхом зможе підтримати у мені бажання рухатись далі і взагалі бажання жити.
***

Знаєте..так хочеться, щоб хтось просто сказав: "Я поряд. Я з тобою. До кінця".

Але все це ілюзії, пусті і безпідставні. 

Душевних самогубців давно нема. Джентельменів також нема. Лицарів..ну, ви розумієте.

шукаєш у снах надію.
рушаєш в тьмяний полин.
а зараз уже неділя,
і землю вже дощ полив.
так жаль, що серце не ділить
на принців і на ослів.